Епілог

Минув рік.

Той самий маєток де колись все почалося.

Гарячий липневий день, а ми всі в парких, але дуже елегантних класичних костюмах. Жінкам трохи лекше, вони у сукнях з короткими рукавами, на брительках.

Добре, що церемонія проходитиме у тіні. Це вони чудово придумали.

Біла прикрашена гортензіями арка, до якої веде доріжка в супроводі цих же квітів. Майже всі зайняті гостями крісла у білих атласних чохлах.

Недалеко від арки, незнаходячи собі місця, нервово потирає руки Генрі, На ньому чорний костюм (піджак, штани і желетка), біла сорочка і червоний метелик.

- Хвилюєшся? – підійшов я до друга.

- Ти ще питаєш? 

- Та тобі ж вже не вперше бути у ролі нареченого. – сміючись похлопав по плечу його я.

- Здається, я так не хвилювався, коли вперше одружувався…

- Та все ж добре! Гості прийшли, все готово. Тож приводів для хвилювання не має. 

- Наче немає.

- Річард! Давай, іди сюди, будемо починати. – гукнув Гарді жестом руки закликаючи мене.

- Все, мені треба іти. Схоже будемо розпочинати. Удачі тобі. – знову похлопав по плечу Тейлора, і підійшов до «New», які вже стояли біля мікрофонів, готуючись співати.

***

Між високими й пахучими липами, недалеко від весільної арки поставили шатро, де я готувалася до виходу.

Біла сукня, з пишним низом, довга фата, прикраси, зачіска – пучок і спереду, по боках, два локони. У руках букет із білосніжних гортензій  та червоних троянд, який я нервово крутила розглядала, перекладала з руки в руку.

Заграло фортепіано.

- Дівчата… - звернулася я до Віки й Ані – моєї сестри, - ваш вихід. Я так хвилююся. Серце зараз випригне з грудей. - сказала я глибоко дихаючи. 

- Не хвилюйся. Все чудово! - промовила Віка. 

Почулися перші рядки «You».

Дівчата, у червоних атласних сукнях, тримаючи у руках, схожі на мій, букети, вийшли з шатра і рушили до місця церемонії.

Чую ліричний відступ, і знаю, що далі має бути приспів. А це означає – мій вихід.

З татом під руку, ми стали по центру густо викладеного білого каменю.

Гості піднялися зі своїх місць.

Від нервів крутилась голова. У думках було: «Аби ж не перечепитися. Аби не впасти.»

Обійшлося. Ось я вже стою навпроти Генрі. Він ніжно бере мене за пальці.

Шепіт:

- Ти неймовірна.

Я посміхнулася. 

- Сьогодні ми зібралися тут, щоб поєднати два люблячих серця…

Як зазвичай промова ведучого, до речі дуже цікавого чоловіка. До цього питання ми підійшло особливо уважно, бо хотілося, щоб все було не просто з банальними, звичними фразами. А ще щоб обов’язково знав англійську.

Після кількох фраз про кохання і милих жартів, він промовив:

- Не будемо тягнути і перейдемо до головного. Чи згідні, Ви, наречений, взяти собі за дружину Мар'яну? 

- Так. – твердо й рішуче відповів він.

- Чи згіні, Ви, наречена, взяти за чоловіка Генрі? 

- Так. – витираючи сльозинки, що скотилися по обличчю, з посмішкою, промовила я.

- Тоді прошу вас, обмінятися обручками. 

До нас підійшоов мій наймолодший братик, з оксамитовою подушечкою на якій лежали два кільця. 

Ми надягнули їх на палець один одному, при цьому Генрі поцілував мою руку.

Підписи. Формальності. І ведучий каже:

- Ну що ж, оголошую, Вас, чоловіком та дружиною! - всі заплескали, хтось засвистів, хтось запищав. - Наречений, можете більше себе не стримувати і поцілувати не лише руку.

Ми з тепер вже моїм чоловіком, мило посміхаючись, трішки ніяково, поцілувалися.

- Я люблю тебе, мій містер Тейлор… - дивлюся на нього наповненими сльозами очами. 

- Я люблю тебе, моя маленька місіс Тейлор… - відповів чоловік.

***

Церемонія пройшла чудово. Місіс і містер Тейлор надзвичайно милі і видно, що щасливі.

Гості по черзі підходили, вітали молодят. Всі сяяли посмішками. Та була одна людина, яка недавала мені спокою. Дивна поведінка, дивний вираз обличчя, неоднозначні погляди на Генрі і Мар’яну.

Дуже підозрілий. Здавалося я його не впізнаю.

«Або ж це просто якась моя маячня.» - пролунало в думках, - «Піду краще вип’ю шампанського».