Розділ 32

З самого ранку я була як на голках. Та що там з самого ранку – я майже не спала. Хвилювання закликало в голову багато роздумів і сумнівів. Я й досі не знала чи піду.

- Гаразд… - стояла перед шафою, - Якщо, все таки, я наважуся, що мені одягнути? Це точно має бути сукня. Хочу сукню.

Перебрала половину речей, і врешті зупинила свій вибір на легенькій білій сукні, з оголеними плечами. Зібрала високий хвіст. Легенький макіяж. Срібний кулончик – сердечко. Сережки – цв’яшки з блискучим камінцем.

Стала перед дзеркалом, оглядаючи себе:

- Виглядає гарно… Але для чого старалася так? Він мене все одно не побачить.

Дзвінок у двері.

- Ого… - перше, що виголошує Віка, коли відкриваю, - Ти неймовірна…

- Дякую. – посміхаюся, - Ти теж.

(На ній блакитно-біла шифонова сукня до колін, білі кеди. Кольє крапелька на шиї додавало ніжності й елеганотності. Волосся випущене на перед.)

- Готова?

- Залежно, що ти маєш на увазі… Якщо ти про те чи я зібралася, то так. А якщо ти про сам кокцерт – ні.

- Так. Все. – твердо відказала подруга, - Ми йдемо – крапка! Взувайся.

Віка дуже наполеглива натура. Тому, чесно кажучи – так, я вагалася чи варто мені йти, але в тому, що вона мене витягне – сумнівів не було.

Отже, ось ми вже й стояли біля спецвходу до приміщення, де мав відбутися концерт, і я телефонувала Річарду.

- Місс… - почувся за п’ять хвилин знайомий голос з-за спини.

- Браян? – повертаюся.

Я так зраділа, коли його побачила. Браян був близьким другом Вілла. Він часто приїздив з ним до Києва, а отже ми багато разів пересікалися, досить гарно спілкувалися, хоч і не близько.

- Привіт. – широка посмішка на моєму обличчі, – Давно не бачилися! Як справи?

- Дякую, все добре. А, ти, як? – відповів чоловік також з посмішкою.

- Ну… Може бути… Дякую! – повертаюся до подруги. – Віка, ти пам’ятаєш Браяна?

- Так, звичайно. Добрий вечір.

- Добрий вечір. – кивнув вітаючись він.

- Ходімо? - запитав охоронець, поправляючи комір, білої сорочки.

- Ходімо… - на видиху відповідаю я.

Балкончик з правого боку від сцени. Річ таки був правий, світло сюди майже не потрапляло, а згодом, коли близився початок концерту, його зовсім вимкнули.

Здається, я тут почувалася спокійно. Відносно. Тобто, я знала, що це місце, де Генрі мене не побачить.

А от серцю точно не було знайоме поняття «спокій». Колись можливо, але воно його давно забуло.

Отже, у залі погасло світло.

Соло рояля.

Глядачам ще не видно хто грає, але я вже впевнено знаю хто зараз так майстерно, передаючи всі емоції, торкається біло-чорних клавіш.

Ось-ось засяють прожектори і я його побачу. Мої нерви були на грані. Тіло сковане кайданами напруги.

Чую ніжний, чуттєвий голос – він починає співати. На сцені загоряється світло.

За роялем сидить Генрі у яскраво-синьому костюмі: піджак, брюки, сорочка й желетка. На комірі червона краватка.

Я затамувала подих. Застигла від хвилювання.

«Який же ти спокусливий і гарний…» - пілходжу ближче, до самих перил.

До Тейлора доєдналися Річард, Макс і Гарді. Тепер вони співали квартетом.

Між іншим, усі New виглядали неймовірно. Гарді у салатовому костюмі, такогож кольору сорочка, з рожевою краваткою. Макс у всьому вишневому, а Річ у всьому фіолетовому. Звичайно, в очі кинулися барвисті образи усіх чоловіків, але все ж мій погляд був не те що прикований, а пришитий, прикленєний суперклеєм до Генрі.

Колись кожна пісня «New» вводила мене у величезну ейфорію. А цього разу… Так, я підспівувала пісням, раділа, коли грали улюблені треки, але в той же час, була в ступорі. Не могла ні на чому більше концентруватися крім нього.

«Боже! Я так скучила за тобою!»  

Емоції, почуття зашкалювали. Дивлюся на нього, а мені мало, чую його голос – мало. Мені було його мало!

Я намагалася зловити кожну детальку. Запам’ятовувала кожен момент. А дві години минули наче одна хвилина.

Тейлор вкотре сідає за рояль. Перші ноти і я розумію, що це фінальна пісня.

«You» - найулюбленіша композиція. Вона асоціюється з Генрі, з нашими ранками, вечорами.

Я на кухні готую сніданок наспівуючи «You».

Генрі підкрадається з-за спиною. Обіймає мене, цілує у шию.

Перший раз, коли він це зробив, я злякалася і вигукнула:

- Вирішив мене до інфаркту довести?

- Ні, це напевно ти хочеш викликати в мене інфаркт. Вдягнула мою сорочку, і стоїш тут у ній така спокуслива. – знову цілує шию. – Мені здається вона тобі більше пасує.