Розділ 31

Минув місяць.

Я з’їхала від Віки. Знайшла нову роботу: тепер працюватиму у туристичній фірмі. Частіше почала виходити з дому: хоча б просто прогулятися вулицями, випити кави або з Вікою посидіти у кав’ярні. Справи йшли непогано, якщо не зважати на важкість і смуток, які так нікуди й не зникали. Але й куди вони дінуться, якщо пісні New лунали повсюди: у магазинах, у торгових центрах, у громадському транспорті, просто в когось на вулиці – скрізь. Вони випустили новий альбом. Більше мене не рятувало те, що я таки набрвлася рішучості і почистила свій плей-лист від їхньої музики.

І це ще не все.

Концерт наближався з стрімкою швидкістю. День за днем, протягом всього липня, я постійно думала, вагаючись, чи варто йти. І подруга теж не давала про нього забути, мовляв: «Потім, якщо не підеш, будеш жалкувати.»

Насправді, трохи дивною була її поведінка, її наполегливість відносно концерту. Але я була занадто виснажена спогадами і смутком за Генрі, щоб розбиратися у цьому. Поганого вона б точно мені нічого б не зробила.

***

Хлопці приїхали в Україну за тиждень до концерту.

Підготовка до виступу займла багато часу в групи, але Річард таки зміг вирватися, щоб зустрітися зі мною.

Та сама кав’ярня, у якій ми колись вперше разом пили ранкову каву. Та сама кав’ярня, де я вперше пила каву з Генрі. Я пам’ятала все до найменшої дрібниці. Шкода, що в мене не сталося ретроградної амнезії.

Кілька загальних фраз і питань. Кілька жартів від Річа.

- Я радий бачити, що ти посміхаєшся, - каже чоловік і відпиває кави, - Так само як і радий за те, що твоє життя нарешті пішло вперед.

- Ну… Можна й так сказати… - я нахилилася над чашкою.

- Досі за ним сумуєш?

Нічого не відповідаю, тільки підводжу на нього очі.

- Зрозуміло…

- Як він?

- Та все так само. Досі веде себе так ніби нічого не сталося, ніби в нього все добре.

- То може це все ж не маска, як ти казав. Інакше б він давно зірвався б.

- Ні. Я ж знаю Генрі. Знаю яким він був, коли розлучився. Тоді теж була гра «Зі мною все чудово» - показав лапки пальцями, - Але це ж не та ситуація. Вони розійшлися по спільному рішенню. Йому тоді теж було боляче, та не так як зараз. У випадку з Беллою він знав, що це на краще. Він сам того хотів. А тут довелося змиритися. – знову робить ковток кави, - Генрі просто ховається від себе і своїх почуттів.

- Напевно мені все таки краще не йти на концерт. – відкинулася на спинку диванчика.

- Тобі потрібно туди піти.

- Але ж якщо ми з ним побачимося…

- Не побачитеся. Я ж тобі казав, що вже все організував. Ви будуте на одному з балкончиків, туди майже не потрапляє світло, а якщо й потрапляє, то не можливо нічого побачити.

- Не знаю…

- Я знаю. Знаю тебе. Ти будеш жаліти, що не пішла.

- Або ж знову відкриється рана, яка ще й так не зажила.

- У будь-який момент ти зможеш піти.

- Ох… - я закинула голову й закрила очі.

- Хто зна чи потім, коли-небудь, ти ще зможеш його побачити.

Я задумалася.

«Дивно це все якось… Я все розумію, але занадто сильно Річ і Віка наполягають…»

- Чого це ви з Вікою так вмовляєте мене піти на той концерт? – трохи підвищила голос.

- Що? Тобто? – Вілл взявся знову за квау. Майже нирнув обличчям в чашку.

«Здається чи він розгубився?»

- Віка не дає мені спокою з першого дня, як тільки з’явилося оголошення. І ти теж.

- То Віка теж наполягає, щоб ти пішла? Ну я не здивований. Ми хвилюємося за тебе.

Я підозріло дивилася на Річа з-під лоба. Його ж погляд спочатку нервово бігав, а потім зупинився вдивляючись у вікно.

- Одним словом, Сонечко… Через два дні я чекаю тебе з подругою. Пошлю за вами Браяна – він забере вас біля спецвходу й проведе. – Річард встав, - Я маю йти. Скоро репетиція. Сподіваюся, незабаром побачимося.

Чоловік поклав на стіл гроші.

Я піднялася.

- До зустріч в суботу. – пригортаючи мене в обійми промовив він.

- Це ми ще побачимо…

Чоловік закотив очі.

- А я впевнений, що до зустрічі, - посміхнувся, чмокнув у щоку й впевненою ходою попрямував до виходу.