Розділ 30

Минув тиждень віддтоді як я повернулася до України.

Номер змінила і передала через Віку його для Річарда. З роботи звільнилася. Переглядаю оголошення на сайтах, шукаючи нову. З квартири з’їхала. Поки що живу у подруги. Життя помаленько йде.

Але… Чесно?

Я це все зробила, та мені зовсім не легшає. Відчуття грузу не пройшло. Так, минуло ще мало час, але мали б бути якісь зміни. Ну хоча б щось… Ну хоча б на два відсотки. Ну, будь ласка!

Цілими днями я сиділа вдома. Виходила лише за продуктами або коли Віці виходило витягнути мене трохи погляти, випити кави чи лимонаду.

Відчуття, що я застрягла? – Так.

Апатія? – Так.

Смуток? – Так.

Коли-небудь воно ж мине?

***

Вітальня, саме тут, на розкладеному дивані, було моє спальне місце зараз.

Вікно затулила шторами аби денне світло не пробиралося в кімнату. Завдяки зеленій тканині білі стіни прибрали такого ж кольру.

Якби не подивилася на годинник, той не знала б яка зараз пора. Полудень.

У вухах навушники – пісні New, Річарда і Генрі. Так, вони викликають гору спогадів і моментами болю, але поки що я не змогла повидаляти їх. Напевно це і є той корінець, що досі тримає мене з минулим. Сама себе тримаю поруч з ними.

«Ні. Я це зроблю! Прямо зараз!» - беру телефон, що лежить поруч на подушці, відкриваю аудіо. Натискаю на три крапки і… - «Видал…» - кидаю телефон – «Не можу».

Закриваю обличчя руками і подумки лаю себе.

Вібрація від телефону. Дзвінок від Річарда.

- Алло! – піднімаю слухавку.

- Привіт. - почувся радісний голос Вілла. 

- Привіт.

- Як справи? 

- Все гаразд. Ем… - намагаюся швидко придумати щось, що покаже, що я в прекрасному настрої, - А я тут… Чекаю Віку з роботи. Маємо сходити… в бар. А ти як?

- Добре. Репетируємо постійно. Вчора розпочали записувати альбом. Скоро має приїхати команда, будемо планувати тур. До України ми теж поїдемо. Тож буде можливість побачитися.

- Чудово, - відповідаю, і поринаю в роздуми чи варто… - А як… Генрі?

Вперше наважилася запитати за весь тиждень.

- Чесно? Мені здається, що він збожеволів…

- Тобто? – я піднялася і сперлася об спинку дивана.

- Ох… Вдягнув образ байдужого й беземоційного. Коли я йому розповів, що ти поїхала, він спочатку був шокований, розгублений, засмучений. І враз у нього наче хтось вселився. На обличчі з’явилася посмішка. Сказав, що тобі до нього байдуже, то чому він має перейматися? Ходить, типу все впорядку і в чудовому настрої.

- То це ж добре. – душу охопив сум та розпач, але ніби й полегшення. Все ж таки, це те, що я прагнула.

- Це жахливо. Це маска, грим. Прийде момент і щось той грим змиє. Хто зна, які наслідки це за собою понесе.

- Або ж з часом Генрі забуде і відпустить все. Маска відпаде, бо буде вже не потрібна.

- Я сподіваюся, але сумніваюся. Він не дав собі прожити почуття, емоції і біль від них. Він просто заховався. Можливо й не усвідомлено.

- Річард…

- Так?

- Я знаю, що немаю права тебе про таке просити, але, будь ласка, приглядай за Генрі. Бо якщо ти правий…

- Я і так приглядаю. Він мене так налякав своїм миттєвим перевтіленням... 

- Дякую…

- Та за що? Все таки… Щоб не сталося, а він близька мені людина. Був...

Бразьнули двері.

- Ми самі розберемося з цим.

- Річ, Віка повернулася.

- Гаразд. До дзвінка.

- Бувай.

Відключаюся. Виходжу зустріти подругу.

***

- Річард?!

Піднімає нарешті слухавку Віка.

- І тобі привіт.

- Привіт. Вибач. Просто здивована. Щось сталося?

- Сталося… Та спочатку скажи, як Мар’яна? Я говорив сьогодні з нею, і вона сказала, що все впорядку, що ви маєте іти в бар.

- Ага. Пішли. Аж біжимо. – саркастична говорить вона, - Я її з кімнати витягнути не можу. Цілими днями музику слухає в навушниках. За весь тиждень раз змогла витащити її на каву. Сьогодні теж мали йти, але вона вперлося.

- Я так і думав. – пауза, - Отже… Треба з цим щось робити. І я знаю що.

- Слухаю.

- Я все повністю розповім тобі потім, бо зараз трохи зайнятий. Але головна суть в тому, що ти маєш Мар'яну заставити, бо вона точно буде пручатися, прийти на наш концерт.