ЧАСТИНА ТРЕТЯ

(Генрі)

Що в тобі є? Досі не знаю?
Чому тримає все мене?
Я карі очі все шукаю -
Так хочу бачити тебе…
Здавалась, треба б далі жити,
Треба зробити врешті крок,
Та я не можу відпустити,
Не хочу на душі дірок…
Чомусь без тебе мені пусто,
Чомусь без тебе я сумний,
Хоча й з тобою теж не просто,
Але й без тебе світ пустий.
То що робити? Я не знаю…
З тобою ні, без тебе мрак…
Можливо, почуття зламаю?
Та чи забуду я їх смак?
Одного дня я розвернуся,
Спиною стану і піду.
Я гірко, з важкість всміхнуся,
Та навіть так тебе знайду…
Я відпущу тебе фізично,
Можливо, і думками теж,
Але чи серцем?… драматично…
Воно ж не витримає меж…
Я зроблю крок, та досі чую -
Я чую, що десь там є ти…
Твоє серцебиття відчую,
Чи зможу далі я піти?

(Мар’яна)

Він був для мене наче ясним небом.
Із ним сміялась і раділа кожен день.
Із ним мене неначе щастя вкрило пледом.
А потім, ніби дротиками вдарило в мішень.
Він був моїм повітрям, ніччю, днем.
Без нього не жила, я задихалась.
Спалив мене своїм невидимим вогнем,
Так довго він палив, отак і закохалась.
Спочатку стримувала все себе,
Як тільки я могла пожежу ту гасила.
Та все таки впустила я тебе,
Впустила, бо не вистачило сили.
Мені з тобою легко так було,
А потім різко стало надзвичайно важко.
Кудись те щастя швидко утекло…
Пропав той плед й забрав з собою казку.
Напевно той вогонь занадто сильний був,
Напевно, не змогли його контролювати.
Ні я не хочу щоб вогонь той гаснув!
Але чи зможемо ми опіки полікувати?