Розділ 29

Темрява. Тиша. На годиннику майже північ. Гарді й Макс давно пішли спати. А я стою перед вікном, вдивляюся у небо, що сьогодні дуже густо вкрите зорями.  У руці склянка з віскі. Тепер її часто можна побачити в компанії зі мною.

Вони ще й досі не повернулися. Я став наче ман’яком: постійно спостеріграв за ними, намагався знайти якийсь підвох у їхніх стосунках, бо не вірив, що після всього Мар’яна і Річ могли помиритися. Не вірив, доки не побачив, яким він сьогодні був з нею. Поцілунки, обійми. А потім встають і їдуть кудись, бо хочуть побути вдвох.

«Але ж, якого біса, вона постійно кидає на мене такі довгі, сумні й і водночас теплі погляди? Це жалість?

Схоже все обернулося проти мене…»

Стукнули двері.

- Чорт! Аби ж не пересіклися. Не хочу їх бачити.

Я зачаївся. Не ворушився. Здається навіть перестав дихати. Але раптом вмикається світло. Я поморщився, приплющив очі, що звикли до темряви.

- Чомусь я знав, що ти ще не спатимеш. – пролунав чоловічий голос.

Побачивши моє скривлене обличчя, він зробив освітлення меншим:

- Пробач…

Я мовчав.

- Знову віскі? Забагато ти його п’єш останнім часом.

- Ти сам? – холодно запитую.

- Сам.

- А де Мар’яна? 

Річ дістав зі шкафчика склянку:

- Вона десь високо над землею, летить додому. – наповнив склянку янтарною рідиною.

- Що? Вона летить в Україну? – на зміну байдужлму обличчю прийшло шоковане. 

- Так. – зробив великий ковток.

- Стоп, стоп, стоп… Що за маячня? Ви поїхали кудись, де можете побути наодинці. А тепер ти повертаєшся сам, і кажеш, що Мар’яна повертається в Україну?

- Вона не хотіла, щоб хтось знав, про її від'їзд. Тому ми збрехали.

- Тобто… Як…

Я розгубився. Намагався щось сказати, щось запитати, але не міг вимовити ні слова.

- Я не розумію… Нічого не розумію. Якщо ви помирилися, і…

- Ми помирилися, - перебив мене Вілл, - але ми не разом.

- Он як… Але чому ви…

- Так вели себе? Бо не хотіли лишніх питань від хлопців.

- І вона навіть не попрощалася зі мною.

Я сів на диванчику поряд з скляним столиком.

- Не попрощалася, щоб не провокувати скандалів. Тобто, думала, що ти просто так її не відпустиш. Можливо, навіть спробуєш зупинити. А Мар’яна хоче почати все спочатку. Казала, що змінить все від номера телефону, соцмереж, і до житла, роботи.

Голова нестерпно боліла: мозок тиждень горів намагаючись розкласти все, що відбувалося останніми днями по поличках. А після того, що стало відомо сьогодні, здавалося вибухне, розплавиться, і все моє тіло разом з ним.

«Їй байдуже.

Вона тебе не любила.

Вона просто втекла, бо ти немаєш ніякого значення для неї».

Думки, спогади, емоції – все навалилося одне на одне, перетворилося у тони цегли, що звалилася на голову і приплюснула мене до землі.

А ось і стався вибух. Вибух дамби, з-за якої вирвалася льодянюща вода і поглинула мене.

Почуття, емоції – вимкнулися.

Кінець.

Я розплющую очі. Піднімаю голову до Річарда.

- Гаразд. – піднімаюся, й спокійно, з посмішкою, промовляю. – Все ж, чого мені перейматися? Мар’яна сказала, що між нами не було нічого крім пристрасті. Що вона не любила мене. Тож, якщо їй байдуже, то й мені теж. Чому я маю витрачати себе на людину, яка просто побавилася мною. Правда ж?

- Мене лякає твоя поведінка… - насторожено оглядає мене Річ.

- Та все добре, друже. Доречі про «друже». Пробач, будь ласка, за те, що повівся на неї і зрадив тебе. Я був засліплений, «коханням», якого насправді не існувало.

- Генрі…

- Ти вибачиш мені?

- Мені здається, що у тебе поїхав дах... Я б втащив тобі зараз ще разочок, за те, що тільки що сказав, але не хочу повністю вибити мізки з твоєї голови...

- То вибачиш чи ні?

- Зробимо вигляд, що так...

- Дякую! – я допиваю залишки алкоголю, - Ох… Піду спати. І ти б ішов. Вже пізно, а нам потрібно завтра з самого ранку багато працювати. Добраніч.

- Добраніч…

***

Почувся тупіт ніг по сходинках: Генрі пішов до себе.

- Що це було? – промовляю до тиші. – Схоже у нього від емоцій відбувся якийсь здвиг...

Я налив собі ще трохи алкоголю. Сів на диванчик закинувши ногу на ногу.

«Мені страшно за нього. Аби лиш ніяких дурниць не наробив.