Розділ 28

Хлопці приїхали, приблизно, через годину після нашого, так званного, шпигунського завдання: валізи вже були в багажнику.

Влаштували пізній обід у саду. Стіл у тіні дерев: яблука, груші, сливи. Теплий вітер легко торкався шкіри, ніби погладжуючи її. Пташки виспівували чарівну мелодію, гіпнотизуючи нею. Коли сервірували стіл, я винесла прибори із будинку, зупинилася прислухаючись.

Повернулася, обдивляючись навкруги. Між деревами, ховаючись за ними, непомітно підкралась ностальгія. Серце охопив такий сум і одночасно захоплення.

Сум, бо це були останні хвилини тут, поряд з Генрі, поряд з Річардом, поряд з New. А захоплення від спогадів про все, що сталося за цей рік. Всяке траплялося, але який яскравий був період. Скільки почуттів, емоцій. Скільки всього переживалося, бачилося, відчувалося. Скільки всього я навчилася.

Мій погляд зупинився на Генрі. Вони з Максом сиділи біля басейну, щось обговорювали, сміялися. Ностальгія розчинилася, наче від помаху чарівної палички. А назміну серце охопило сильне, таке, що судомило тіло, відчуття любові. Очі налилися сльозами.

Тейлор помітив мене. Я різко відвернулася. Поставила прибори на дерев’яний довгий стіл на перехрещинх ніжках, і обтерши обличчя, почала розтавляти тарілки.

- Ти впорядку? – з тацями, в одній руці з фруктами, у другій з овочами, поряд з’явився Річ.

- Так. Проте сумно трішки.

Я забрала з його рук нарізки, поставла по центру столу.

- Приблизно через півтори години маємо виїхати. – дивився він на мене, поки я продовжувала сервірувати стіл, - Ти не передумала?

- Ні.

- Тоді маємо востаннє побути парою. Фінальний акт.

Я мовчки кивнула.

***

Річард дуже правдиво зіграв свою роль: обіймав, кілька разів поцілував у щоку й лоб. Поглядав з теплотою і ніжністю.

Генрі майже весь час дивився у тарілку, зжимаючи виделку з такою силою, що місцями рука білішала.

Врешті, Річ глянув на свій електронний наручний годинник, перевів погляд на мене. Я кивнула у відповідь.

Час настав.

- Народ, приберете тут все, гаразд? – піднявся Вілл, а я за ним.

- Ви куди? – запитав Гарді.

- Хочемо провести трохи часу на одинці. – ми з Річем переглянулися. – Поїдемо погуляти у місто.

Генрі різко підняв на нас голову.

- Зрозуміло. Тоді гарно вам провести час. – промовив Рейнольдс.

- Гарного вечора. – сказав Макс.

Тейлор мовчав. Вдавав, що не помічає нас.

- Навзаєм. – відказала я.

- Ти точно впевнена? – тихо запитав Вілл, коли ми були вже далеко від них.

- Впевнена. – почула свій голос ніби збоку.

Ми підійшли до машини. Річ відкрив мені двері.

Я озирнулася і глянула на Генрі, який спостерігав за нами. Помітивши, що я дивлюся, чоловік відвернувся, схватив склянку із лимонадом та залпом все випив.

Мені стало ще млосніше, ще болючіше. По щоках покотилися сльози.

Останній погляд на нього, хоч він і не дивиться на мене. Востаннє чую його голос: він щось говорить хлопцям.

Раптом захотілося кинутися до нього, сказати, що люблю, що я набрехала, коли казала, що нічого не відчуваю до нього, але я сідаю на шкіряне сидіння. Річард зачиняє двері й за мить сідає за кермо.

Від розпачу, хотілося кричати, ридати, розбивати і штовхати всіх та все навкруги. Але я мовчки, з мокрими, червоними від сліз очами пристібнула ремінь безпеки.

- Мар’яна? – лунає несміливий тихий голос.

- Зі мною все впорядку. Поїхали.

Машина завелася. Річ кинув на мене сумний погляд і рушив.

***

Як швидко пролетіли цих два тижні в Англії. Важких, заплутаних, емоційних два тижні. Здається ніби я побувала у одному з своїх улюблених драматичних серіалів. Так… Це дуже банально звучить…

Буквально недавно, ось наче тільки вчора, ми виходили з цього ж аеропорту, і я зачарована, збуджена не могла підібрати слів, щоб описати свої враження від місця, що було моєю великою мрією.

Два тижні… А вже скільки всього пережили, як за рік.

- Десь за хвилин тридцять розпочнеться реєстрація. – сказав Вілл дивлячись на табло попереду. – Давай поки що присядемо.

- Давай.

Чоловік поставив валізу і присів поруч.

- Ось сиджу і думаю, - перервав він не тривалу паузу, - це ж треба було колись організувати той розіграш квитків, зустрітися на прийомі з тобою, потім цей концерт… і… щоб ось так все закрутилося…

- Ага, і причому закрутилося до такої драми, що не можна ніяк з неї вибратися. – сумно посміхнулася я.

- Можливо… Але ж… Чорт, я ображаюся, нічого поки що з цим не можу вдіяти. Мені ниє в середині, болить. Але… Я так звик, що ти завжди поряд. Я так звик, що прокидаюся, і бачу тебе. Разом пити каву зранку. Сміятися, співати пісні «Queen», імітуючи їхні танці і рухи з кліпів. Якось… дивно, що цього більше не буде. – чоловік похилив голову, - Коли про це думаю, то й не розумію, від чого мені так сумно: від того, що сталося між нами, чи від того, що ти їдеш.