Маленьке Сонце із запахом карамелі. Книга 1

Розділ 26

Я сидів біля басейну і крутив у руках склянку з янтарною рідиною.

У двір заїхала машина. Приїхав Річ.

На мить мене охопила така злість, але тут же у голові пролунав голос, який промовляв: "А хіба не ти нещодавно відбив у нього дівчину? Ага… Дівчину, яка намагалася тобою замінити твого друга…».

Злість змінилася на розпач, і я, ніби намагаючись змахнути його, протер обличчя долоньою.

- Привіт! – гукнув Вілл, вийшовши із своєї BMW.

- Привіт!

- А де Мар’яна?

- У будинку, у вашій кімнаті.

- А ти відпочиваєш, як я бачу? – він підійшов ближче, ми пожали руки. – Віскі із самого ранку? У тебе все добре?

- Все прекрасно, - відповідаю, і ковтаю клубок, що утворився в горлі.

- Слухай, ми дуже давно знайомі, багато років дружимо, тож я бачу, коли в тебе якісь проблеми.

- Та все добре, справді.

- Ми ж друзі, і ти знаєш, що я тебе завжди підтримаю?

- Друзі… – чоловік задумуючись усміхнувся. – Звичайно друзі! – закивав я, і перевів тему. – Як Елізабет?

- Вже краще. До речі, про це… Я не можу залишити Мері саму. У доньки ще досі інколи піднімається температура, і вона дуже хвилюється, засмучена. Та і я дуже хвилюватися буду, тож наніч я повернуся до них.

Вдвох затримали погляд на воді, яка гіпнотизуючи, погойдувалася від легенького вітру.

- Генрі, скажи… Я буду дуже дурним, якщо скажу, що Мері змінилася? Тобто… Цієї ночі, поки ми сиділи поряд з Елізабет, вона була такою спокійною, турботливою і милою… Як у перші роки нашого подружнього життя. Я... Я скучив за нею.

- І чому це робить тебе дурним? Ви скільки років прожили разом, хоч було й не легко, але ж ви кохали один одного.

- Це я винний, що між нами все зруйнувалося. – він сів на сусіднє коричневе крісло-мішок, - Коли ми вчора розмовляли, я зрозумів, що проблема була в моїй постійній заянятості. Я мало уваги приділяв їй. Постійно був весь у роботі. – він гірко всміхнувся, - Зараз починаю згадувати, Мері робила романтичні вечері, а я дзвонив, і казав, що затримуюся в студії. Вона купувала красиву білизну, зустрічала мене з роботи, а я падав на ліжко і засинав. Яким же мудаком я був…

- Ти так говориш, наче збираєшся повернутися до неї.

- Не знаю… Я дуже заплутався. І Мар’яна – її я теж люблю. Чи можна любити двох?

- Звичайно, що можна. Ми, насправді, водночас любимо скількох людей, але до кожного любов різна.

- Так… Ти правий. Мені треба розібратися з цим усім. І чим швидше. Добігає кінця срок на роздуми Мар’яни. Чорт! А як мені все пояснити? Тобто… Вмовив її помиритися, притащив до Англії знайомити з своїм життям – врезультаті прийду й скажу: «Знаєш, я все ж повернуся до дружини?»

- Не поспішай. У тебе ще є два дні. Тим більше, повір – все станеться так, як має статися.

- Напевно… Гаразд, піду до Мар’яни.

- Побачимося.

***

Я лежала на ліжку, дивлячись у стелю. Десь години дві назад телефонував Річард: він їде сюди.

Сьогодні я йому все розповім. Від початку і до кінця.

Сумнівів дуже багато. Мене коливає всередині та наче захитує, як у дорозі. Я не хочу зіпсувати їхню з Генрі дружбу, але й мовчати, грати, мучити себе і їх – так не повинно бути. До того ж, правда завжди виходить на поверхню. Настане момент і всі про все дізнаються. Тоді може бути ще гірше.

Рипнули двері – до кімнати зайшов Вілл. Я різко підскочила.

- Привіт. Я скучила. – підійшла до нього і обійняла.

- Привіт, Сонечко. Я також. – він ще сильніше зжав мене в обіймах.

- Як Елізабет? Їй краще?

- Так. Але гарячка ще іноді повертається, тож я сьогодні ще раз переночую там. Пробач, що мушу тебе лишати.

- Та за що ти вибачаєшся?! Це ж твоя дочка!

Чоловік, тримаючи за талію, ніжно мене поцілував.

- Як твої справи? Як пройшов ваш вчорашній вечір з Генрі?

Почувши слова «вчорашній вечір» і «Генрі» хвилювання ще більше проникло в думки, посилило нудоту. Серце знову розпочало марафон.

- Та… непогано…

- Непогано?

- Насправді, дуже добре. Прекрасно. Було багато гарної музика. І така захоплююча атмосфера. – швидко виправилися.