Розділ 25

На годиннику було за дванадцяту, коли ми повернулися додому.

Я замкнув двері будинку, і кинув ключ на столик поряд.

- Що ж… Це таки був справді дуже хороший вечір.

- Дуже хороший, - знявши з ніг босоніжки відповіла Мар’яна, - Хух, так набагато краще.

Це було смішно і дуже мило. На моєму обличчі розтягнулася посмішка.

- То кажеш, я виступив добре?

- Ну… - типу задумался, - Може бути.

- Може бути? – ошелешено глянув я – Ви подивіться на неї… Вона вирішила пожартувати наді мною та моєю творчістю. Зараз я тобі покажу «може бути»!

Я схватив її з-за спини і кинувся лоскотати.

- Генрі! Генрі! Досить! Зупинися! – кричала дівчина, істерично сміючись.

- Е, ні!

- Ну Генрі!

- Добре, добре. Відпускаю.

- Ох, - важко дихала вона, - Ну ти і безсовісна людина. 

- Я безсовісна людина? Слідкуй за словами, Маленька, бо я ж можу продовжити.

- Шантажист!

Я ніяк не міг відірвати від неї очей. Стояв навпроти за три метри від неї, а в думках притиснувши до стіни палко цілував.

Напевно мій погляд був занадто промовистим – вона опустила очі.

- Як же я обожнюю, коли ти соромишся…

Мар’яна знову кинула на мене короткий погляд.

- Я дуже втомилася. Піду спати. – швидкими кроками прямує до сходів.

- Знову втікаєш…

- Втікаю.

- Ти ж розумієш, що так не може постійно тривати?

- Розумію. Але поки я не вигадаю щось, краще нам і далі доведеться тримати дистанцію.

- Як скажеш… Правда, чим більше ми намагаємося дистанціюватися, стримувати себе, тим більше нас тягне один до одного. Як тоді, на кухні…

- Добраніч, Генрі. – припіднявши сукню, дівчина побігла сходами.

- Добраніч, Маленька.

***

Я зайшла до кімнати і, закривши двері, обперлася на них.

«Катастрофи ніякої не трапилося. Хоча тільки що, ми були близькі до неї.»

Підійшла до туалетного столика: зняла намисто, сережки, розплела зачіску. Взялася розтібати сукню. 

- Чорт забирай, не виходить!

Ще раз! І ще раз! Як навіжена смикаю за замок – безрезультатно.

- Ну давай же! Будь ласка! Не змушуй мене звертатися за допомогою до Тейлора! – захникала я.

Ще кілька спроб, і я здаюся. Доведеться спускатися до нього.

Я знайшла Генрі на кухні. Темрява. Він стоїть перед вікном, тримаючи в руках стакан віскі. Піджак зняв, послабив краватку, та розстібнув верхні ґудзики сорочки. Дуже спокуслива картина… Аж занадто…

- Вибач, що завадила, - він різко повертається, - але мені потрібна твоя допомога.

- Що сталося? – ставить склянку на тумбу.

- Сукня. Замок схоже заїв. Я мало не вирвала його своїми спробами.

- Подивимося…

Я повертаюся до нього спиною. Забираю волосся наперед.

Він кілька разів тягне.

- Схоже і справді заїв. – сказав він продовжуючи спроби, і кінець кінцем замок піддався.

Генрі розстібає сукню до самого низу, і робить це так, що торкається моєї спини.

Я, не контролюючи себе, вирівнююся. Важко видихаю.

Його голова нахилена над моїм плечем. Я відчуваю, як його так само важке дихання, торкається моєї шкіри.

У голові лунає голос, що кричить: «Тікай!!!»

- Дякую! – кажу, і різко рушаю, але тільки рушити й встигаю.

Генрі хватає мене за руку і притягує до себе.

- Пробач, але якщо ти можеш себе стримувати, то я - ні!

Поцілунок. Останні піщинки холодного розуму, висипаються, а з ними розсипаюся я.

Як же я хочу його!

Сукня падає на підлогу. Сорочка Генрі падає за нею.

Чоловік підхоплює мене.

А далі…

А далі я відкриваю очі від яскравого сонячного світла. Роздивляюся по сторонах – невідома кімната. Припіднялася трохи і ще раз все оглядаю: сірі стіни – у нашій кімнаті молочні; білі, з поєднанням сірого меблі – у нас кавового кольору. Чорнобілі з червоними елементами картини Англії. Червона постіль. А поруч спить…

Мене наче у льодяну воду кинули.

 - Чорт! Ні! Ні! Ні! – пошепки заволала я.

Швидко, але максимально тихо вибралася із ліжка , і бігом прошмигнула до себе. Двері замкнула на ключ (не знаю для чого). Впала на них спиною і сповзла до низу.