Розділ 23

Йшов уже четвертий день у будинку-студії - залишилося трохи менше трьох днів до кінця вказаного Річардом строку.

Сьогодні група вирішила влаштувати собі вихідний, тож Макс і Гарді збиралися поїхати додому. А ми з Генрі і Віллом залишилися втрьох.

Я. Річард. Генрі. Як вам таке?

Чим далі, тим гірше…

Ми провели Уайта (Макса) і Рейнольдса (Гарді). Повернулися до будинку.

- Глянемо якийсь фільм?  - запропонував Річ, - Я на днях бачив трейлер однієї комедії. Має бути класний.

Ми з Генрі напружено перезирнулися.

- Я хочу прилягти. Від жари так крутиться голова. – спроба відмазки.

- Ну так приляжеш. Спрешся об мене. – Вілл поцілував мене в щоку.

- А я таки справді піду до себе. Потрібно відпочити перед вечірнім виступом, - співак зробив крок, але Річард поклавшу руку на плече, зупинив його.

- Та що з вами таке? З самого першого дня дивно себе поводите. Що ви приховуєте?! Ви точно посварилися і не зізнаєтеся. – твердим поглядом вп’явся у нас Річ.

- Н-ні. Що за маячня? - награно сміюся – Чому ж посварилися?

- Ніхто ні з ким не сварився. – підхоплює Тепйлор, - Просто хочемо перепочити.

- Ну то й відпочинете, переглядаючи фільм! Сідайте, - поштовх, і ми звалюємося на бежевий диван, - Хіба тут мало місця? Ще троє людей, як мінімум влізе.

Знову кидаємо один на одного напружений погляд.

Річ справа. Генрі зліва. Я між ними, ніби між двома вогнями. Вілл намагається мене обійняти, але я відштовхую, аргументуючи: «Не зараз. Не зручно перед Генрі…».

Я не могла і не хотіла тих обіймів, тих поцілунків. Вони робили Генрі боляче. А його біль робила боляче мені. Тейлор мовчки, сціпивши зуби і зжавши кулати, скоса поглядав  на нас. Слава Богу, що десь на середині стрічки до Річа подзвонили і перервали це притворство проведення хорошого часу.

- Це вище моїх сил!  - мало не викрикнув чоловік, коли Вілл зникнув за дверима іншої кімнати. – Я знаю, що це я тебе до нього підштовхнув, і це було моїм планом. Але, чорт візьми, спостерігати за… – він обхвативши голову, обперся ліктями на коліна. - Як же ж добре, що сьогодні мене запросили виступити, і я хоча б на трохи зможу звідси поїхати, і не бачити вас разом.

- Стоп! Але ж твоя поранена рука. Як ти будеш грати? Тобі буде дуже боліти.

- Та це просто царапина. Пластиром заліплю і все.

- Царапина? У тебе глибокий поріз на кісточках!

- І нехай. Бувало й гірше.

- Я тобі перед виступом ще раз все гарненько оброблю. – я взяла його руку, і трішки відтуливши пов’язку, поглянула на рану.

- Знаєш, приємно бачити, що ти хвилюєшся за мене. Хоча б цим себе можу потішити…

Я підняла очі на нього, і сумно видихнула.

- Мушу вас залишити на сьогоднішній вечір. А можливо, навіть і до ранку, якщо не довше. – стурбовано сказав Вілл, заходячи до кімнати.

- Тобто залишити?! – я підскочила з дивану.

- Подзвонила Мері. Моя дочка, Елізабет, захворіла. Я мушу поїхати до неї.

- Звичайно! Звичайно їдь. – я підійшла і обняла його. – Сподіваюся вона швидко одужає.

- Дякую. – відказав він і поцілував мене у щоку. – Генрі, Мар’яна може поїхати з тобою на концерт?

- Звичайно. Просто подзвоню і попереджу, що в мене «плюс один».

- А мене не хочете запитати? Я  хочу лишитися вдома.

- Сонечко, мені так буде спокійніше.

- І мені.

- Я можу про себе подбати.

- Маленька…

- Сонечко…

Я глянула спочатку на одного чоловіка, потім на іншого.

- Нехай… Гаразд…

«Це погано закінчиться…»

- Піду збирати речі.

- Я з тобою.

***

Річард поїхав кілька годин тому. Як тільки його машина зникла за воротами, я шуганула в кімнату, і не виходила звідти до цього моменту. До моменту виходу.

Червона атласна сукня до підлоги, підбори – срібні босоніжки, срібний клатч, зачіска - пучок. Ну і звичайно ж прикраси та макіяж.

Оглянула себе в дзеркалі. Нервово видихнула. Я готова. Але не морально.

«Чує моє серце недобре…».

***

Мар’яна весь день не виходить з кімнати. Точно ховається.

Я міг би до неї пілнятися, та це було б зайвим. Хто зна чим би це закінчилося. Ми самі в будинку. Не хочу все ускладнювати ще більше. Тож, цей час я використав на репетицію.

Зараз я стою перед дверима до їхньої з Річардом кімнати. Потрібно постукати, та я так хвилююся: піднімаю руку, й відразу опускаю. Ще така ж спроба. І за третім разом я таки це роблю.