Розділ 21

Так звана студія була за містом.

Їдемо з Річем в його чорному BMW із затонованими вікнами. Він уважно дивиться на дорогу. Руки міцною хваткою тримають кермо. Я, відвернута всім тілом у сторону дверцят – намагаюся дистанціюватися. У голові кружляє вир думок, спогадів.

Вчора ми повернулися додому пізно, тож фразою: «Нам завтра рано вставати.» - мені вдалося відвернути розмову. Хоча Річ її дуже прагнув.

Так просто було ображатися на Генрі. Просто було звинуватити його у всьому. А що тепер? Всі пазли зібралися в картинку – винні ми вдвох. Кількома реченнями можна було б зарадити всьому, що відбувається зараз.

З вчорашнього дня, після того як побачила Тейлора, після того як його рука тримала мене за руку, торкалася моєї щоки – я не можу бути відкритою і щирою з Річардом. Мені наче душу ножем хтось ріже, ніби невидима петля на шиї затягнулася. І так хочеться її зняти, але пальці проходять повз.

- Марʼяна, сонечко? - тихий, не сміливий голос Річа. Довго  він збирався з думками, перш ніж заговорити.

Мовчання - вдала, що сплю.

Не зараз. Я не маю відповідей. Я не готова. Але як довго я зможу уникати цієї розмови…?

"Марʼяна! Почни вже нарешті приймати рішення! Перестань діяти на емоціях і думай головою! Вже накрутили… Такого накрутили…"

Заїжджаємо через величезні чорні ковані ворота. Я продовжую грати роль: типу тільки прокидаюся. Бачу у дворі дві машини: сіру і білу. За нами зʼявляється ще одна - чорний мерседес Генрі.

Я в пастці…

Виходжу з машини. Великий двір. Будинок у тюдорському стилі, до нього веде каменем викладена доріжка. Справа великий гараж. За гаражем, і далі за будинком сад.

- Ого… - все що виходить вимовити.

- Подобається? - Річ витягує валізи з багажника, - Студія знаходиться в приміщенні гаража. Ми зі сторони саду ще трохи добудували.

- Привіт. – підходить Генрі.

Завмираю. Дивимося один на одного.

- Привіт. – відповідаю.

- Привіт, друже. – чоловіки пожимають руки.

- Ми спочатку думали купити приміщення тільки для студії. А потім нам трапився цей будинок, – розповідав далі Річ, - і ми вирішили, а чому б і ні? Часто ж доводиться до пізна працювати. А тут на кілька днів лишитися можна. Зручно виспатися, коли затримуєшся, зручно працювати, можна надихнутися, бо природа неймовірна, і відпочити теж. До того ж, власники поспішали продати, бо мали швидко виїхати до Америки, тож ціну занизили.

- Зрозуміло...

- Привіт хлопці! – стежкою, до нас прямували Гарді з Максом.

- Привіт! – гукнув Генрі.

- Привіт! – привітався Річард.

- Мар’яна?! Давно не бачилися! – з радісною посмішкою обійняв мене Макс.

- Привіт, Марі! Радий тебе знову бачити. – обійняв і Гарді.

- Привіт, хлопці! А я яка рада! І, стоп… Марі?

- Тобі не подобається? 

- Та ні… Просто давно не чула це звертання… – посміхнулася я.

- Яким вітром тебе принесло з України до Англії? – запитав Макс.

- Я привіз. – втрутився Річард.

- То ви… - головою Гарді показав спочатку на Вілла, а потім на мене, - помирилися?

Ми кивнули.

- Добре, що помирилися, - Макс взяв одну валізу, а вільною рукою похлопав Річарда по плечі, - Ця дівчина робить тебе щасливим навідмінно від Мері.

- Ще все може помінятися, - процідив крізь зуби Генрі, і тут же занімів.

Усі повернулися до нього.

- Тобто… - зашарівся він, - Я про те, що життя дуже непередбачуване.

- Ви двоє якісь дивні… При зустрічі вчора, під час зйомок, і зараз… - підозріло оглянув нас Річ, - Між вами все впорядку? Ви випадково не посварилися?

- Ні. Все гаразд. Ми… друзі, так як і були… - на моєму обличчі не справжня посмішка.

- Ну звичайно ж! Ми з Маленькою… - пауза, Генрі дивиться на мене таким промовистим поглядом, - ми… друзі. Так як і були. Просто… друзі…

***

Сидимо разом вечеряємо – влаштували святкове барбекю. Сміємося, жартуємо. Лічені хвилини, у які відволікаєшся, а потім пересікаємося поглядом, і по голові наче важким предметом вдарили.

Було важко. Важко мені, а йому ще важче - всі ці години, хвилини, секунди я була з Річардом. На очах у Генрі він мене цілував, обіймав. На сходовому майданчику, коли всі розходиоися по своїх кімнатах, на очах Генрі, Вілл затягнув мене за собою в спальню. У нас тоді нічого не було. Я не могла так. Але ж Тейлор думав зовсім інакше.

«А це минув лише один день… - прокинувшись зранку поумала я, - Що буде далі?»

Спільний сніданок. Напруга, яка важким каменем, замість страв лежить на столі. Та відчуваємо її лише ми вдвох. Інші, у чудовому гуморі, щось активно обговорюють.