Розділ 20

Я знала, що ми побачимося. Що будемо тиждень жити під одним дахом (Чорт! Як я на це підписалася? - Треба було якось вчитися знаходитися поряд…), але! Не зараз. Не сьогодні. Я не була готова його побачити. Та чи була б коли-небудь?

- Ну що ви стоїте як вкопані? – Річ радісно похлопав друга по плечі, - Поводитеся так наче незнайомці.

- Маленька! Привіт! Давно не бачилися! Я сумував за тобою, – до мене невпевнено, тремтливо, напружено (цікаво чи це ще хтось побвчив) підходить Генрі. Стискає в обіймах - від цього мені ще більше стискає серце.

«Ох, чорт… Запах мого Генрі. Обійми мого Генрі. На моїй не прикритій рожевим топом талії його руки. Колись мого Генрі…»

- Привіт! Я теж сумувала. Ти як? – я обійняла його у відповідь. Та це була мить. Мої руки наче обпеклися від нього. Ледь торкнувшись його шиї – опустилися, відпустили його.

Здавалося, ще мить і я знепритомнію. Я задихалася. Перед очима все пливло. Враження наче я не в своєму тілі.

- Та ніби норма...

- Вибачте, - перебила я, - мені потрібно до вбиральні. Схоже я трохи перехвилювалася… - поклала ліву руку на груди (завжди чомусь так роблю у стресових ситуаціях або коли знервована).

- Все впорядку? Може лікаря? Ти дуже бліда… Присядь. – Річ схватив мене за руки і хотів повести до чорного розкладного крісла, що стояло неподалік, під стіною.

- Ні, - вириваюся, - дякую, не потрібно… Все гаразд. Просто… вмиюся, вип’ю води і все прийде в норму. То все ж, де я можу знайти вбиральню? – повертаюся до Майкла, спрямовую питання до нього, але відповідає мені смаглява дівчина в окулярах.

- Прямо по коридору, треті двері з ліва.

- Дякую.

Я йшла тримаючись за стіни. Усі органи, особливо легені і серце стискало з такою силою, що здавалося вони от-от луснуть.

Нудота. Біль. Розгубленість.

Увійшла у кахляний білий туалет. Зупинилася навпроти дзеркала. Дивлюся у своє відобрежання і не впізнаю себе. Не впізнаю нічого. Не усвідомлюю нічого. Лише чую як голосно у голові б’ється серце.

- Якого біса?! Я готувала себе до зустрічі з ним! Я мала вже все відпустити! Забути! Викинути у смітник, як зім’ятий папір! - сльози, - Чорт! Генрі, ти… Ти…!

- Що «я»?

Шокована повертаюся в сторону дверей.

Поклавши руки у кишені брюк бежевого брючного костюму, стоїть Тейлор.

«Чорт! Я не замкнула двері.»

- Що ти хотіла сказати?

- Не можу відповісти, - відвертаюся, - не хочу вживати нецензурну лексику, а інші слова на ум не приходять.

- Маленька… 

- Не називай мене так! -  різко обриваю його, - І чого ти, взагалі, сюди прийшов?!

- Я… Я хвилювався…

- Хвилювався?! – я розміялася, - Невже совість почала мучити за те, що використав мене?

- Використав? – він робить крок.

- Думаєш я геть дурна й наївна? – дивляся йому в очі з викликом.

- Мал… Тобто… Мар’яна, що ти таке говориш?! Яке використав?! – ще один крок.

- Ти, думаєш я нічого не знаю?! «Невже ця прекрасна пара знову разом?…», - сліз більше не було. Вони припинилася з приходом Генрі, -  і до того ж, дуже гарна, мила фотографія, де ви ідете разом з дружиною … такі щасливі... – злість… Ніколи так чітко її ще не відчувала, – Це ж вона тобі дзвонила, в той останній вечір…?

- Ні! Це дзвонив Річард! І взагалі, чому, ти на мене кричиш?! Ти з Річардом, ти любиш його, ви щасливі! Яка тобі різниця до мого життя?

- Що?! Яка різниця до твого життя?! – я підлітаю до нього. Стаю сердита обличчям до його обличчя. Хоча ні. Не сердита, а шалено розлючена, - Тобто, по-твоєму, коли я сказала, що люблю тебе, – це було просто так, і, насправді, це означає, що я люблю Річарда?! Я сказала, що люблю, але мені байдуже на тебе?! 

- Стоп… Ти зараз… Що ти сказала…? Люблю? – замотав Генрі головою.

«Мар’яна… Краще б мовчала… Ох, ці бісові емоціїї.»

- Нічого! Я нічого не казала… - мій голос від гучного перейшов майже у шепіт. Я відступила.

- Але ж фото… - Тейлор хватає мене за руку, - Я бачив як ти передивлялася ваші з Річардом фото.

- Які фото? – піднімаю голову до нього, - Стривай… Тобі в той вечір дзвонив Річ?

- Дзвонив. Дзвонив, розказував, що сходить без тебе з розуму, що дуже хоче тебе повернути. Просив допомогти йому. Я не пам’ятаю, що я тоді йому казав, але якось зміг викрутитися. Повернувся у спальню – підкрався тихо, хотів тебе налякати, пожартувати… І… - він все ще тримав мене за руку, а погляд був спрямований на білий, місцями подряпаний, кахель, - побачив як ти передивляєшся ваші з Віллом фото.

- Генрі, але ж… - гірко видихаю, - Чорт!

- Я повернуся на кухню, зателефонував Річарду, і сказав, що все влаштую. Я погодився.

Стискаю його руку своїми.