Розділ 19

Лондон.

Невже я справді тут? 

Фантастичне місто, яке зачаровує своєю атмосферою. Два тижні тут. Два тижні, а потім, ми з Річардом будемо жити у тут разом.

Оце так життя перевернулося…

Перший тиждень минув дуже швидко. Ми багато гуляли. Вілл показував мені різні визначні та гарні місця Лондона (схоже підготувався). А другий тиждень мав занурити мене в буденне життя Річа: студія, запис альбому, локації де він зазвичай працює, а найголовніше – зустріч з New. Тиждень у так званному будинку-студії поруч з колись улюбленою групою, тепер вже хорошими знайомими і… Генрі…

***

- Сонечко, прокидайся. – розбудив мене ніжний голос Річарда. – Нам треба по троху збиратися, якщо хочемо приїхати вчасно.

- Угу. Встаю. – сонним хрипким голосом промовляю.

- Добрий ранок, - чоловік сидить поряд мене на ліжку. Обличчя прикрашає посмішка.

- Добрий ранок, - потягуючись відповідаю. Сідаю і дивлюся на нього.

Він змінився. Став набагато ніжнішим, теплішим… Він завжди поряд, підтримує, турбується, робить все аби я була щасливою. Мені добре з ним. Вщухає біль, що відлуннює ехом душею. 

Можливо, Генрі все ж був правий? Можливо, ми дарма вирішили зійтися?

Зараз, коли я з Річардом, коли я прокидаюся поряд з ним, коли ми разом п’ємо каву, коли разом проводимо час – це здається таким нормальним і правильним. Так спокійніше. Так простіше. Хоча ще недавно ми були такими далекими один від одного, і справа була не в фізичній відстані.

Ох… Як все заплутано, насправді…

- Що? Що таке? – підозріло дивиться він на мене, - Чому так розглядаєш мене?

- Просто… - мило посміхаюся.

- Як же я люблю наші ранки, а тебе в десятки разів більше. - поклавши долоню на мою щоку, прошепотів чоловік, а за тим ніжно поцілував.

***

- Ми на місці. – сказав артист, зупинивши свій чорний BMW біля трьохповерхової білої будівлі.

- І? Що це за місце? – хоч і не бачила, але я знала, що очі мої зараз точно яскрять цікавістю.

- Вся магія в середині.Зараз все побачиш. – підморгнув Вілл.

Він вийшов з машини і обійшовши її, відкрив мені двері.

- Магія? – повторила я, і взявши його руку, яку він мені протягнув.

Заходимо через високі дерев’яні двері. Ідемо темним коридором і згодом опиняємося у просторій кімнаті обставленою камерами, мікрофонами, моніторами, ліхтарями, софітами й іншою невідомою мені технікою.

Метушня. Декілька чоловіків розставляють декорації, хтось просто перебігає щось переносячи, хтось вигукує, а ще хтось неподалік виставлених декорацій щось обговорює і руками активно жестикулюючи показує, що і як має стояти.

- Пам’ятаєш, ти якось сказала, що хотіла б побувати на знімальному майданчику, що тобі цікаво як відбувається знімальний процес? – заговорив Річ, поки я з відкритим ротом обдивляся все навкруги.

Моя голова сама собою кивнула.

- Так ось… Я тебе привіз на знімальний майданчик. Сьогодні тут буде знімати кліп одна зірка.

- Оце так… – тіло було застиглим, а очі активно рухалися наче скануючи все, що бачили.

До Річарда підійшов не високий темноволосий чоловік. Вони обійнялися, похлопали один одного по спині:

- Радий тебе бачити Майкле, - промовив співак.

- А я тебе, - відсторонилися, - То коли твій кліп будемо знімати?

- Уже зовсім скоро. Поки що працюю над піснями, - Вілл повернувся до мене, - А це Мар’яна – моя дуже близька… - пауза, - подруга.

- Приємно познайомитися. Я Майкл – теж близький друг Річарда, а також режисер і продюсер, з яким він часто працює, - посміхнувся Майкл.

- Мені теж приємно познайомитися, - відповіла я на його посмішку.

- Мар’яна з України, до речі.

- Вау…

- Їй було цікаво побачити як все влаштовано на знімальному майданчику. Тож от ми й тут… Поспостерігаємо над роботою чи не найкращого режисера.

- Не перебільшуй… Хоча… А чому б ні. Давай, хвали мене. – чоловік розставив руки в сторони і виставив груди.

Ми засміялися.

- Ми тільки сюди зайшли, а мене відразу охопив ступор від захоплення. Я у великому передочікувані, того що буде далі. І коли ви мені нарешті скажете, чий кліп тут сьогодні знімають?

- А він зараз… - почав говорити Майкл, але його перебили.

- Річард, привіт! Радий бачити!

До запаморочливого болю знайомий голос.

«Ні… Ні! Ні!НІ! Цього не може бути! Будь ласка! Ні!»

Земля провалилвся під мною і я разом з нею. У голові водоспадом шуміла кров. Я тремтіла. Не знаю чи тілом, а всередині точно. Намагалася вдихнути, але не могла – легені зав’язалися вузлом.