Розділ 16

Ранковий «сюрприз» не те що вибив мене з колії, а розтрощив вщент душу.

Я не знаю з чим це порівняти… Мене ніби підвісили догори ногами. Наче в знайомому місці, спілкуєшся зі знайомими людьми, але водночас не розумієш де ти, хто ти, хто всі люди, і що вони від тебе хочуть… Та я трималася. Намагалася зосередитися на роботі. Відключитися. Відгородити від себе все те, що викрикувало серце, що луною долітало до голови, але мозок заморожував його десь по дорозі.

Ніяких емоцій. Рівне, пусте обличчя, і як запрограмована вмикається посмішка, коли спілкуєшся з колегами.

День тягнувся дуже довго. Не пам’ятаю, що відбувалося. Не пам’ятаю, як дібралася додому. Свідомість повернулася лише, коли переступила поріг квартири, і кинула свою чорну сумку на столик, що стояв у коридорі.

Його тут немає…

Він більше не вигукне з коридору: «Маленька, я вдома!».

Я не побачу його посмішку, коли прокинуся зранку.

У квартирі досі пахнуть його парфуми. Але скоро і цього не буде…

Апетиту немає: заставила себе з’їсти канапку і яблуко, щоб хоч чимось наповнити шлунок.

Налила вина, вмикаю улюблений серіал, який почала вкотре передивлятися. У стресові дні цей ситком мій рятівник - спосіб підняти настрій і триматися на плаву.

Та цього разу – не працює. Сиджу за кухонним столиком, одягнена у чорну піжаму з різнокольоровими сердечками. На екрані ноутбука крдр за кадром змінюються картинки, а я дивлюся на червону рідину у бокалі. Не можу прослідкувати скільки часу я так провела, що тоді було в голові… Не пам’ятаю… До тями мене приводить телефон, який гучно і дратівливо грає на всю квартиру. Я, не дивлюся, хто телефонує – однаково, хто б це не був, я не хочу ні з ким розмовляти. Найймовірніше, це по роботі. Тож на втоматі піднімаю слухавку:

- Алло!

- Алло! Привіт!

«Ох, чорт… Річард…»

- Привіт… - закотивши очі, і, подумки сварячи себе, відповідаю.

- Як ти?

- Нормально. А ти як?

- А я не зовсім…

- Щось сталося?

- Сталося… Ти сталася…

«Ну, ні… Тільки не це» - знову закочую очі.

- Річард… 

- Нічого не кажи. – перебиває співак, – Я вчора прилетів в Україну. Давай зустрінемося і спокійно поговоримо. 

- Я не думаю, що це хороша ідея…

- Будь ласка! Просто розмова!

- Річ…

- Просто розмова. Якщо, щось викличе для тебе дискомфорт, ти, в будь-який момент, зможеш піти.

- Добре… - видихаю, - Давай зустрінемося.

- Тобі зручно завтра о другій під’їхати до ресторану в якому ми колись зустрічалися? 

- Зручно. 

- Прекрасно. Тоді до завтра.

- До завтра.

***

Невже тепер кожен ранок буде таким? Невже кожен раз прокидаючись, я буду отак лежати і дивитися на сторону ліжка де ти спав, і відчувати ось цю гримучу сміш злості, болю і кохання? 

Спочатку Річард, а потім Генрі… Боже, у що я вплуталася? Для чого я в це вплуталася?

Сьогодні ми зустрінемося… Сьогодні, вперше за майже два місяці, я знову його побачу. Можливо, не потрібно було погоджуватися? А якщо він запитає щось за Генрі? А з іншого боку… Все! Досить! Нічого страшного не станеться. Можливо, навіть прийде якась ясність і полегшення.

***

Коли я прийшла до ресторану, Річард уже був там. Блакитна сорочка з коротким рукавом і джинсові шорти – мені дуже пообався цей образ. От же ж жук. Спеціально так одягнувся. Та тільки, що той одяг? Немає він, насправді, ніякого значення…

Я, чесно кажучи, нервувала: зупинилася при вхорді і ніяк не могла наважитися підійти. Та Вілл мене помітив. Широко посміхаючись, він помахав рукою. На моє обличчя наклеїлася нервова натягнута посмішка, і я попрямувала до нього.

- Привіт! – сказав співак, піднімаючись. 

- Привіт! – з тим же виразом обличчя відказую я.

Вілл підставив стілець, коли я сідала, за тим повернувся на своє місце.

- Чудово виглядаєш (на мені рожева шифонова сукня до колін, розпущене волосся, яке я заколола з одного боку і трішки підфарбовані очі) . – радісно говорить чоловік.

- Дякую! Ти теж… - зніяковіло промовляю і чоловік ще більше розпливається в посмішці.

- Зробимо замовлення? – питвє він.

Я кивнула.

Кава і десерти – зупинилися на цьому.

Кілька класичних і банальних фраз на подобу «Що нового?», й врешті, коли офіціант приносить дві тарілки з шоколадним фонданом, і дві чашки кави, я запитую:

- То про що, ти, хотів поговорити?