Розділ 15

Після бурхливого, надзвичайно бурхливого… моменту... ми з Тейлором лежали вкрившись ковдрою: Генрі мене обіймає: моя голова на його голих грудях - чую як спокійно бʼється його серце. Відчуваю легкий доторк губ на моєму лобі, його легке дихання. Поряд з ним мені теж спокійно.

Дзвінок телефону.

Чоловік мене відпускає.

- Ні! Хай собі дзвонить! - намагаюся втримати його я, поки він вибирається з під ковдри.

- Мені мали телефонувати відносно запису нового альбому, тому, на жаль, мушу. Раптом це продюсер, - він натягує на себе чорні спортивки, нахиляється, цілує мене, - Я швидко.

Тейлор попрямував на звук дзвінка - зник у темному коридорі.

Я взяла свій телефон:

- Ну що ж… Значить і я подивлюся чи немає ніяких важливих повідомлень… - вмикаю одну за одною соціальні мережі: пусто… пусто… пусто, - Ну звичайно. Вже пізно, хто ж буде… - затикаюся на пів фрази, - Повідомлення від Річарда.

Я запанікувала. Піднялася і обперлася на спинку дивану.

Відкривати чи зробити вигляд, що не бачила повідомлення? - «Ти вже до такого опустилася? Ні. Мені ж не чотирнадцять.»

Тремтливими пальцями нажимаю на іконку з фото Річа.

«Привіт.

Я хочу поговорити.»

У голові: «Ні! Я не готова зараз… Доведеться розповісти про мене й Генрі…»

«Привіт. Про що?»

Відповідь приходить через кілька хвилин.

«Про нас.»

 «Річард… Я не думаю, що варто знову піднімати цю тему. Мені здається, ми все вирішили.»

Блокую екран і відкладаю смартфон, але він засвітився. Це не повідомлення. Спогади - відео, яке телефон сам створює (обожнюю це). Проте, цього разу мене воно загнало в неприємне розгублення і розбудило мучительку совість.

Фото з Річардом.

- Серйозно? Зараз? Що за дурний жарт Всесвіту? - переглядаю кілька фото і вимикаю, відкинувши телефон.

Наступні кілька хвилин, занурена в роздуми, лежу, чекаю Тейлора.

Він повертається засмучений. Його похмуре обличчя прослідковується навіть через притомлене світло свічок, що ми запалили для інтимної атмосфери. (Я постійно їх запалюю, бо мені просто це подобається).

- Генрі? Все гаразд?

- Так. - твердо відповідає він.

- Мені здається…

- Я хочу спати. - чоловік лягає в ліжко, відвернувшись.

Я його таким ще не бачила. І що це взагалі за тон?!

Серед ночі сваритися не хочеться. Поговоримо зранку.

Я довго не могла заснути - поведінка Тейлора мене засмутила і роздратувала. Зранку прокинутися було дуже важко.

Будильник грав на всю квартиру. З незадоволеною гримасою я вимкнула його, і, протерши важкі очі, повернулася на сторону де мав би спати Генрі.

Його там не було.

- Генрі?! – хрипким сонним голосом гукнкла я.

Тиша…

- Дивно… Він же ж так як і я мав прокинутися о дев’ятій…

Я вилізла з під ще теплої червоної постелі, обдивилася білі стіни спальні з картинами на яких був зображений Лондон. Знову потерла очі і гукнула, - Генрі! – нічого, - Можливо довелося їхати раніше…

Розсунула сірі штори – в обличчя вдарило яскраве сонячне проміння, і я примружилася.

Босоніж, у своїй чорній нічній сорочці, попрямувала на кухню. Виглянула на балкон – немає…

Набираю його номер, паралельно готуючи каву - «Аборнент поза зоною досяжності».

- Ну гаразд… - роздратовано видихаю і легко відкидаю телефон.

«Схоже, назріває перша сварка…» - усі органи, все тіло сковує величезна напруга.

Беру улюблену чашку з аромтним гірким напоєм, сідаю за стіл і тягнуся за шоколадом, який лежить на тарілці з іншими смаколиками. Рука застигає в повітрі. Очі помічають білий аркуш з почерком Генрі.

«Маленька, я все таки поспішив. 

- Ш-що… - ставлю чашку.

Сьогодні я всю ніч не спав, думав про нас… І дійшов висновку, що наші стосунки – це погана ідея. 

У нас була прекрасна дружба, і ми зробили помилку, коли зійшлися. Ми все зіпсували. Я зіпсував. Особливо, коли сказав, що люблю тебе. Я знаю, що зроблю тобі боляче, але це не правда. Я думав, що це кохання, але коли сказав тобі ці слова, то зрозумів, що ні…

Тож… це був чудовий місяць, але краще нам зупинитися.

Я б запропонував лишитися друзями, повернутися до попередніх стосунків, попереднього спілкування, але ж після моїх слів ти точно на це не погодишся.