Розділ 14

Ну й що тут сказати… Тепер Генрі живе у мене.

Кожен ранок разом прокидатися, разом готувати сніданок – жартуючи, сміючись, дуркуючи. Розходимося по справах, а ввечері, в обнімку, дивитися фільм чи проводити час за довгоими розмови.

Звичайно, що й у кожного бувають свої справи. Та провести час разом – обов’язково. Нам так хотілося. Нам одне одного до шаленства хотілося.

Так минув місяць.

Все ніби було чудово. Але… Але лишалося одне не вирішине питання, яке, як примара, витало між нами - Річард… Нам потрібно було йому розповісти про наші стосунки.

***

Вечір.

Я сьогодні повернулася з роботи першою.

- Приготуємо щось смачненьке… - з посмішкою проспівала я, - Хм… Піцца? Звичайно важкувата їжа, як для вечері, але, раз на указ, можна.

Тісто, вже замішене, підходило. Я займалася начинкою.

- Маленька, я вдома! – з коридору пролунав голос Тейлора. За хвилину він прийшов на кухню.

- Привіт. – посміхнулася я.

- Привіт, – чоловік обійняв мене з-за спини і поцілував у щічку, - Що це у нас тут? – із дерев’яної нарізної дошки він смикнув шматок курятини.

- Генрі… Та потерпи вже ж трохи. Це на піцу.

- З піцою я можу потерпіти. А от з тобою… - чоловік розвернув мене до себе, - ніяк, - ніжний, легенький поцілунок.

Я зніяковіло посміхнулася, опустивши очі вниз.

- Що? Що таке? Ти засоромилася? – мило глянув він на мене.

- Ну... Може трохи… Інколи мені не віриться, що це все відбувається насправді… Рік все було так заплутано, незрозуміло… А тут… - мої руки обіймали його, але не долоні – вони були брудними, - Я ніби в паралельній реальності… Не віриться, що можна бути такою щасливою, і не… - я замовкла, - Хотіла сказати ні за що не хвилюватися, але ж це не так… Річард…

- Так… Потрібно йому розповісти… Хоча, не знаю як це зробити. У будь-якому випадку, як не сформулюй – для нього це звучатиме жахливо.

Ми дивилися один на одного ще деякий час. Мовчки. У тиші. Довгий, обережний і ніжний поцілунок. Врешті відпускаємо один одного.

- Іду передягнуся, та допоможу тобі. – Генрі чмокнув мене в губи і покрокував з кухні.

***

Сьогодні я остаточно пішов від Мері. Забрав усі, геть усі, речі і поїхав.

Я твердо вирішив, що будемо ми з Мар’яною разом чи ні, в цьому болоті жити мені не хочеться. Останнім часом це вже переходило всі межі. Я не впізнавав свою дружину. Більше не було сили терпіти постійні її закиди, дорікання – чіплялася через все – їй була потреба принизити, зачепити, спровокувати. Намагався спокійно поговорити, намагався випитати, що сталося, бо видно було ж, що щось відбувається, а вона мовчить і тільки терорезує мене – марно. Все переростало в сварку.

Тож, я не витримав. Живу в будиночку за містом, який ми з Мері колись придбали для того, щоб мати можливість побути удвох. Невелика ремарка – ми вдвох так сюди ні разу і не приїхали. А останні років два це майже постійно було моїм місцем проживання. Але найголовніше, що й розлучення дружина мені теж не давала. Та нехай. З розлученням я розберуся. Насамперед, я маю повернути Мар’яну. Вже більше місяця минуло від останньої нашої зустрічі… Від нашого розставання… Я багато думав. Була й ідея залишити це, спробувати виправити ситуацію з Мері, та як я вже казав – марно. Все таки налагодити стосунки мають хотіти обоє…

А ще… Я просто не міг викинути з голови червоні сором’язливі щічки, блискучі карі очі і щиру посмішку мого Карамельного Сонечка…

Так. Мого!

***

Дозволили сьогодні собі повечеряти у ліжку. Поставили велику тацю, щоб не замастити постіль, на неї піцу, фрукти: виноград, персики, і відкоркували пляшку вина. Доповненням до приємного, смачного вечора став фільм – романтична комедія, яку підібрав Генрі.

Стрічка була чудовою. Скільки смішнихи моментів… А один фрагмент – я так сміялася, що обличчям пірнула в подушку.

- Оце так… - піднімаюсь і переводжу очі на Тейлора. Він, підперши голову рукою, дивиться на мене поглядом, який я ніяк не можу зрозуміти.

«Думає, що я ненормальна? Здивований моєю реакцією? – Здається так, але все одно, це щось не те…»

- Що? Що таке? – запитала я.

- Ти про що?

- Чому так дивишся?

- Як «так»? - посміхнувся співак.

- Не знаю… Так… дивно… Невже у мене на скільки жахлививй сміх?

Чоловік гучно розсміявся.

- Я тобі напвно вже казав – ти дуже мила. – все ще сміявся він.

«Та що ж відбувається?»

- Що ж таке? – спантеличено дивилася я на нього.

- Ох, Маленька… - він підсунувся ближче і міцно прижав мене до себе, - Я дивлюся так на тебе, тому що... Тому що у тебе прекрасний сміх. Сміх, який дає почуття радості, - прошепотів він мені на вухо, і після кількох секундної паузи завершив фразою, - Я люблю тебе.