Розділ 13

Яскраве сонце розбудило мене своїм світлом – не закрила штори. Та й нічого дивного - не до них мені було.

Я прокліпалася. Повернлася на бік, обличчям до Генрі, який тихо і непорушно спав. Мої пальці легкими доторками пройшлися по його колючій щетині: «Невже це справді сталося…?» - пролунало в голові – «Аж страшно від тієї ейфорії.» - чоловік поворухнувся, і я забрала руку.

 – «Річард…» - тепер ейфорія почала програвати у важкій битві почуттю провини. Посмішку, яка могла б освіти світ як те ранкове сонце, закрило хмарами занепокоєння. – «Якщо він дізнається…

Ох… Що буде далі?

А як буде поводитися Генрі? Можливо, це був порив, а я тут розцвіла…»

Більше я не могла спокійно лежати. Одягнула шовковий бежевий халат і на носочках, щоб не розбудити Тейлора, покрокувала на кухню.

***

Я прокинувся від гудіння кавової машини, що, скоріш за все, лунало з-за закритих дверей кухні.

Спочатку, спросоння, я не зрозумів де знаходжуся. Та поступово, одна за одною почали виринати картинки спогадів вчорашнього вечора: ігри з виноградом, поцілунок, мене накриває бажання, з яким не сила боротися - одяг розкуданий по кухні, і врешті спальня.

Я і не помітив як почав посміхатися.

«Скільки раз ловив себе на думках про Маленьку… Скільки раз ловив себе на радощах від передчуття зустрічі з нею… Від першого моменту, коли її побачив біля тієї картини на сходах, не міг перестати думати про неї. Хоча, чорт забирай, так намагався. Я мусив відступити. Вона подобалася Річарду – це відразу було помітно.

А зараз я лежу в її ліжку, після… Ох…» - я закрив обличчя руками. Від посмішки і сліду не лишилося - «А що тепер? Так, вони розійшлися, та це нічого не міняє. Я не можу так вчинити з другом.»

Зупинився перед темно-коричнивими дверима кухні. Дивлюся на них. Збираюся з думками. Намагаюся приглушити всі емоції, сумніви, хвилювання. Я маю виглядати впевнено.

Глибоко вдихаю – видихаю. Заходжу.

- Добрий ранок, - спокійно, наче нічого не відбулося, вітаюся.

Дівчина щось готувала – стояла босоніж біля плити, у своєму бежевому халатику на зав’язці – один рух і його б на ній не було. Я б прижав її до себе і цілував. Підняв би на руки, заніс у зім’яту червону постіль.

«Мені потрібно тікати!

Негайно!»

- Добрий ранок, - Мар’яна неочікувала моєї появи або, можливо, задумалася – розгубилася, - Зробити тобі кави?

- Ні, дякую. Я не буду снідати. Десь по дорозі вип’ю – спізнююся на зустріч.

Не було ніякої зустрічі. Я просто не знав, що мені робити, що говорити.

Ми зіпсували нашу дружбу. Ми більше не зможемо нормально спілкуватися.

- Зрозуміло. Тоді я тебе проведу.

- Гаразд.

Сівши на пуф у коридорі, я взуваю свої білі кеди. Мар’яна мовчки, схрестивши руки на грудях, дивиться десь вбік.

«Навіть глянути один на одного не можемо… Я прокинувся таким щасливим, а тепер дуже жалію, що не зупинив себе.

Я втратив її… Ми більше ніколи не зможемо спілкуватися так як раніше.»

Піднімаюся. Гордо стаю перед Мар’яною, а в голові перебираю варіанти, що сказати.

- Гарного дня, Маленька, - видавлюю з себе, - До зустрічі.

Все, на що наважуюся.

«Дурень!»

Раніше, я б посміхнувся їй. Поцілував у щічку, обійняв.  А тепер, просто вкопано очікую, поки вона відкриє ключем двері.

***

Двері закрилися. Здавалося, що назавжди.

Мені було так боляче… Я розглядала варіант, що це міг бути просто порив пристрасті і нічого більше. Але що Генрі буде поводити себе ось так – робити вигляд, наче нічого не було, зверхньо дивитися на мене. Просто закриє за собою двері.

У мені наростала така лють, образа, гнів.

- Ні! Не дозволю зі мною так чинити! – швидко взувалася я, - Спочатку Річард зробив з мене коханку (хоча і я на це, дурепа, практично погодилася), катався туди-сюди, робив, що і як хотів! А тепер ще Генрі?! Ні! – два рази клацає ключ, - Не дозв…

***

Я стояв на сходовому майданчику, обпершись руками об перила.

«Я так жахливо вчинив…

Поводив себе як чоловіки, що використовують дівчат на одну ніч. Поводив себе так з дівчиною, яка мене завжди підтримувала, яка була мені другом. З дівчиною, яка мені так подобається… З моєю Маленькою.»

- Ні! Так не можна. Я вчора їй казав, що ніхто немає права її засмучувати, а саме це й зробив.