Розділ 12

Стою видивляюся у вікно. Але що я там шукаю? І погодка сьогодні навулиці… прямо таки під мій стан та настрій. Все небо вкрило сірими хмарами. Дощ гучно вистукує по підвіконню.Та сірість і мряка через широке вікно проникає у мою квартиру. Надає ще більшої бляклості, темноти коричнивим і білим відтінкам вітальні.

Не люблю таку погоду. Хіба що тільки пісню дощу, до якої я завжди прислухаюся заплющивши очі. Та не цього разу…

Єдине, що зараз мені вчувається – голос Мар’яни, який каже мені, щоб я більше не приїжджав.

Я знаю. Я розумію, що вона втомилася від незрозумілості наших стосунків – я теж від цього втомився. Але ж…

Ні. Тут немає ніяких «але». Давно потрібно було все розставити по місцях. Давно потрібно було визначитися. А я все ходив кругами, метаючись від одного берега до іншого. Ось Мар’яна й вірішила все сама.

Та мені не подобається це рішення. Мені не подобається навіть думати, що жахлива історія у аеропорті, її слова – це останній наш момент разом. Я не хочу цього! Не хочу, щоб це був кінець!

Мері…

Вже не перший рік між нами незрозуміло, що. То з’їжджалися, то роз’їжджалися. Говорили постійно про розлучення, але на розмовах все й закінчується.

Ми дві шалені, емоційні людини.

Раніше, це додавало перцю у наші стосунки. Посварилися – палко помирилися. Та коли це продовжується вже скільки років. Коли у вас двоє дітей. Коли кожен день починається із сварки і звкінчується нею, до того ж чим рідше з палким примиренням – це виснажує. Це віддаляє. Зараз ми навіть спілкуватися нормально не можемо…

Хм…

Схоже я зараз сам віднайшов усі відповіді.

***

Кожен вечір проходив майже за тим самим сценарієм: сумна музика, фільми драми або мелодрами про кохання. Інколи до цього списку додавався бокал вина. А після тієї прогулянки з Вікою, тепер ще з роздумами і намаганнями зрозуміти чи справді я щось відчуваю до Генрі.

«Так, Генрі симпатичний, добрий, милий і розумний чоловік. Звичайно ж, як дівчина – ПРОСТО ЯК ДІВЧИНА – я з цим на сто відсотків погоджуюся. Але як я можу його розглядати більше ніж друга?

Ні!

Катигоричне ні!

Це ж друг Річарда.

Оце Віка придумала…».

Подруга, до речі, поїхала у відрядження за кордон.  Закинула у голову питань про Тейлора і втекла. Ми з нею навіть по телефону не мали можливості нормально поговорити: у пані науковиці день за днем були важливі конференції.

Отже. Вечір. Спроба зателефонувати подрузі – натикаюся на відповідач.

- Поза зоною досяжності… - сумно видихаю я, - Ну що ж… Потім передзвонить. – відкриваю кришку свого сірого ноутбуку - мені в обличчя врізається яскраве світло екрана, і я трохи морщуся, - Продовжуємо марафон солодких, плаксивих фільмів…

Стрічка підходила до кінця. Було зрозуміло, що на щасливий кінець тут розрахвувати не варто.

Останні слова головного героя і екран стає чорним. Титри.

Я дуже сентиментальна людина. Дуже. А після такого закінчення мене так прорвало на сльози… Ожили всі спогади про Річа. Додалися сумніви відносно Генрі. На душі знову пустота.

Я налила собі ще трохи вина – зробила невеликий ковток, і мало ним не поперхнулася від дверного дзвінка, що розбив купол тиші у квартирі.

Дивлюся на настійний годинник, що висить праворуч кухонного столика.

- Вже за восьму вечора... І хто це може бути?

Шурхаючи по паркету капцями, попрямувала зустрічати нежданного гостя.

Зупинилася перед дзеркалом – витерла сльозинки. Руками, наче віялом помахала на себе (можна подумати, це якось би допомогло…) і подивилася у вічко.

- О, Боже… - я відступила від дверей.

Знову звук дзвінка.

Паніка. Я гучно ковтнула, намагаючись прибрати ком, що утворився від величезного, як лавина, хвилювання. Мене всю пройняв такий дрож, ніби я і справді потрапила під кучугуру снігу.

Раніше, я не роздумуючи, просто відкрила б двері і зустріла його з радісною посмішкою. Та зараз мені хотілося зникнути з квартири. Я не знала як мені себе з ним поводити.

Тепер вже пролунав стукіт.

- Виявляється, ти ще й настираний…

Закриваю очі і глибоко дихаю.

- Гаразд… Діватися немає куди. Та й уникати його… який сенс? Все буде добре. – вдих – видих, і я відчиняю двері.

- Привіт, Маленька! – сіроокий чоловік у білій футболці з логотипом New і світлих джинсах підходить і цілує мене у щічку.

- Генрі! – насправді, попри хвилювання й паніку, я була дуже рада його бачити. По тілу пройшло приємне тепло, яке відбилося посмішкою на обличчі. (Можливо справа у цьому його «Маленька»? Завжди, коли він мене так називав – я посміхалася.) – Оце так сюрприз…

- Сподіваюся приємний. Я сьогодні по обіді прилетів – маю деякі справи в Україні. От і думаю: раз я нарешті тут, то зайду в гості. А то давно вже не бачилися. Та і ти рідко стала виходити на зв’язок.