Розділ 11

Сиджу на літній терасі кав’ярні. Наді мною біле накриття, яке створює тінь і трохи захищає від сонця. Легкий вітер пробирається через мою біло-блакитну сорочку з корткими рукавами, і створює відчуття наче мене обгортає шовком. По дорозі одна за одною проїжджають машини, виграючи колесами шумливу музику. По тротуарах проходять люди парами і по одинці. Хтось в навушниках і з кавою у паперовому стаканчику, а хтось щось емоційно жестикулюючи розповідає компаньойону.

- Генрі Тейлор? Це ж справді ви?

Повертаю голову праворуч - бачу усміхнену, невисоку дівчину з довгим темним волоссям.

- Так. Доброго ранку. – посміхаюся я.

- Добрий ранок! Вибачте, що я отак… навіть не привіталася… - вона ніяковіло відводить погляд вбік, - Я просто…

- Та все впорядку.

- Оце зайшла взяти кави… - дівчина не може встояти на місці. Її ніби підкидає, - Можна зробити з вами фото? – із кишені коротких джинсових шортів вона дістає телефон у білому чохлі.

- Звичайно. – доброзисливо відповідаю я.

Незнайомка ставить каву на столик, поки я піднімаюся із плетеного крісла і приобнімаючи її, стаю поряд.

Щолк. Щолк – лунає, коли дівчина натискає червоний кружечок на екрані свого смартфона.

- Дякую! Гарного вам дня.

- І вам.

Вона йде, а я повертаюся до свого місця медитації, але…

- Зачекайте! Зачекайте! – вигукую вслід темноволосій фанатці.

Дівчина повертається.

- Ви забули свою каву! – підходжу та передаю їй коричневий паперовий стаканчик.

- Ох… - вона знову ніяковіє, - Дякую! – промовляє дівчина з натягнутою, від відчуття незручності, посмішкою.

Тепер я вже точно повертаюся на своє улюблене місце. У мене є ще двадцять хвилин, а далі… Аеропорт. Прекрасні краєвиди з ілюмінатора літака, хмари, які прямо поряд з тобою, трохи музики і книга, яку порекомендувала Мар’яна. Обожнюю перельоти. Але краса цієї поїздки не лише у всьому перечисленому. Я знову лечу в Україну. Я знову, після того як три місяці там не був, побачу Київ, прогуляюся його вуличками. Алея художників. Андріївський узвіз. Контрактова. Я знову…

Ні… Щось дивне взбрело в голову… Щось занадто часто воно взбридає…

***

Сонце вже по трішки почало сідати, але шлейф гарячого літнього повітря, яким воно від світанку вкриває землю, не поспішало забирати. Парнота така, що хочеться відро холодної води на себе вилити, та людей у місті зібралося… У центрі особливо – ледь можна розминутися із натовпом.

Ми з Вікою, вперше за весь тиждень, змогли зустрітися. Ми любимо погуляти вуличками Києва, але сьогодні вирішили таки заховатися від пекельної спеки, у кафе, і випити по безалкогольному мохіто.

Вона почала здалеку: «Як справи?», «Що на роботі? Як працюється з новим клієнтом?».

- Зрозуміло… - подруга зробила ковток холодного напою, - А що там з… - вона прокашлялася, - Річардом?

- Нічого. Більше нічого… - сумно протягнула я.

Я знала, що зробила правильно, і наче на душі стало легше, але… Одночасно відчувалася пустота.

У голові постійно крутилися роздуми про те, що було між нами цими місяцями. Я була впевнена, що глибоких почуттів до нього не мала. Пристрасть – ось на чому були побудовані наші відносини. З мого боку точно. Але я до нього так прив’язалася… Він був для мене близькою людиною, яка завжди підтримувала, піклувалася про мене… Хто зна, можливо, якби він не був одруженим, все перейшло б на більш глибокий рівень. Можливо, я сама собі не дозволяла його кохати через постійну непевність.

- Шкода… Хоча була оця складність, ви були гарною парою. Він тебе трохи… емм… розворушив, чи як сказати…

- Можливо… З його яскравою особистістю не могло бути по іншому. – з гіркотою посміхнулася я, - Ми, доречі, про це з ним говорили якось: про те, що мені не вистачає його деякої божевільності, а йому, як він сказав, спокою.

- Ну не знаю чи ти додала в його життя спокою… Річард така людина, що його всадовити точно не вийде. – вона засміялася, - Але з тобою він був точно іншим.

- Всі ми впливаємо один на одного… Набуваємо деяких звичок і рис людей з якими спілкуємося… Та і знаєш, чим далі, тим більше переконуюся, що й справді недарма говорять, що люди, обставини, події приходять у наше життя не просто так. Наприклад, щоб навчити нас чогось, приправити життя емоціями, додати смаку у прісну буденність. – задумливо говорила я, - Навчити цінувати близьких, себе, своє життя. І часто це усвідомлення приходить лише тоді, коли щось або когось втрачаєш.

- Боже… Що це тебе так у філософію якусь понесло… Хоча сказала гарно. За це і вип’ємо: за те, щоб у наше життя приходило тільки хороше, і щоб тільки це «хороше» і лишалося, а погань ішла геть.

Ми брязнули високими запотілими склянками, по яких стікали крапельки конденсату. Відпили прозорого напою, який приємним холодом пройшовся в середині тіла.

Пауза.

- А можна я зроблю одне припущення? – бовтавши соломинкою кубики льоду, шматки лимона і м’яти, запитала Віка.