Розділ 10

Щасливі та приємні моменти завжди проходять швидко… Сьогодні я впевнилася у цьому на всі сто відсотків.

Річ солодко, міцно спав, а я дивилася на нього і прокручувала у думках нашу майбутню розмову. Напевно він відчув мій важкий та сумний погляд: xоловік завовтузився під ковдрою, а його повіки повільно розплющилися.

Тепер, коли Вілл прокинувся моє хвилювання збільшилося у сто разів. Це означало, що момент кінця вже зовсім близький.

- Добрий ранок… - потягуючись протягнув він.

- Добрий… - на моєму облиичі відбилася спроба посмішки.

- Котра година?

- Дев’ята.

- Щось ми з тобою сьогодні заспали… - посміхаючись протягує чоловік.

- Точніше, ти заспав. – відповідаю уже зі справжньою, але сумною посмішкою.

- Ти давно прокинулася? – він підсувається ближче, обіймає мене.

- Ага. – «Точніше, я і не лягала».

Вілл кладе голову мені на груди, але відрвзу піднімає її:

- Усе гаразд? – занепокоєний, здивований погляд.

- Тобто? – я трохи розгубилася.

- У тебе дуже швидко калатає серце. До того ж з такою важкістю, ніби від шаленого хвилювання.

- Та це від того, що ти сьогодні їдеш… - І більше не повернешся…

- Моє Карамельне сонечко! – він нависає наді мною, дивиться в очі. Кінчиками пальців погладжує моє обличчя, губи. Він цілує мене. Спочатку легко, ніжно, та згодом цей поцілунок стає все наполегливішим, пристранішим – наче мої губи і справді зроблені з карамелі, з якою Річ мене завжди порівнює. Я знаю, що буде далі. І це «далі» - буде нашим останнім.

На кухні пахло кавою, яєшнею і тостами – я з рушником на голові і в сірому, на зав’язках халаті, готувала сніданок. Вілл ще був у душі.

Розтавила прибори на столі, за тим їжу. Ставлю прозору тарілку з овочевим салатом, і очі натикаються на червоні троянди у кришталевій вазі, які стояли майже свіжісінькі.

Я важко видихнула. У голові знову промайнули думки про те як це все буде відбуватися.

Думала сказати все за сніданком. Та тепер квіти наштовхнули мене на іншу ідею. Ми проведемо цей останній ранок так як зазвичай – якщо я зможу не видати свого суму і пригнічення.

«Я не можу це зробити тут, зараз. Не можу і не хочу псувати ще один прекрасний спогад.

А коли Річард буде відлітати, коли він пройде реєстрацію, я це зроблю. У аеропорту я закінчу нашу маленьку приємну історію.»

***

Аеропорт.

Коліщатка валіз брящать по цементованій сірій підлозі. З усіх сторін чути голоси людей, які луною розносяться по всьому приміщенню. Час від часу жіночий голос озвучує інформацію відносно рейсів.

Ми з Річардом пробираємося через велику кількість пасажирів до чорного табла. Чоловік тягне за собою темно-сіру валізку, яку кілька днів назад переставляв через поріг моєї квартири. Він емоційно щось розповідає, активно жестикулюючи вільною рукою. А я киваючи, вдаючи, що слухаю, уявляю сцену, яка ось-ось відбудеться. У думках, хоч я і вирішила не продумувати наш діалог (щоб я не сказала б – все буде не вдалим), все одно чую своїй голосом: «Нам краще більше не бачитись…», «Не варто більше приїжджати…», «Вибач, але…».

- Сонечко?

- Що? – з очей сходить пелина, але важкість і пригнічення досі тримають серце в капкані. Я переводжу погляд на Річа.

- Ти ж мене не слухаєш, правда?

- Пробач… - я зупиняюся, - Просто… - опускаю очі в цементну пілогу і сумно видихаю. – Річ…

- Що трапилося? Ти цими днями якась не така: постійно в хмарах літаєш, зависаєш, посмішка якась натягнута… Весь тиждень ти все списувала на те, що я їду, але ж справа не в цьому. Я ж бачу, що тут щось серйозніше.

- Річ…

Ми вдвох стоїмо серед різномаїття звуків, але я чую лише стукіт серця.

Я беру його велику мужню долоню, пінімаю очі, які почали набиратися сльозами, на нього.

«Ось і цей момент. Немає куди далі тягнути.»

- Це наша остання зустріч… - тремтливим голосом промовляю.

- Тобто? – розгублено дивиться співак на мене.

- Ти сьогодні, їдеш додому, і я… - роблю паузу, набираючись сміливості промовити ті самі слова, які стануть крапкою, - я вважаю, що тобі не варто більше до мене приїжджати. Нам краще закінчити наші типу "стосунки». – випалюю на одному диханні.

- Стоп, що? – Річард вп’явся у мене спантеличеним, шокованим поглядом, - Не варто приїжджати?! Закінчити типу "стосунки»?!

- Так буде правильно.

- Правильно? Знову це «правильно»… - з видихом, роздратовано протягує він.

- Так! Воно завжди було. Нагадую, у тебе - сім’я.

- Ми рік прозустрічалися, а зараз ти мені починаєш згадувати за сім’ю?! – він підвищив тон, а руку різко видьоргнув з моїх долонь.