Розділ 9

Ось, ось мав приїхати Річард. Кілька хвилин назад він зателефонував:

- Я вже в таксі.

Ходжу туди-сюди по квартирі, нервово поправляю, переставляю речі. Хвилювання доводить серце до сказу. Останні дні разом. Останні моменти разом. Знаю, буде боляче, буде важко, але після я зможу рухатися далі.

Тиждень я прокручувала в голові що і як буду казати. Можливо варто було б все обговорити по телефону? Але ж це по дурному.

А ще, не буду брехати, я хотіла ще хоча б раз його побачити. Хотіла поцілувати його. Хотіла, щоб руки Річа притискали мене в обійми, і в ніс вдаряв мужній, до біса, збуджуючий аромат його парфумів. Хотіла прокинутися з ним після дуже неспокійної ночі, і сидіти пити каву, сміючись від його жартів.

Напевно це так егоїстично. Він приїде з Англії на тиждень, щоб у день від’їзду почути…

Я досі не знаю які слова буду казати. Цілодобова карусель із різних фраз у голові протягом тижня, але все видається недолугим. Тому… Горить сарай – гори і хата. Діятиму по-ситуації.

Зелене шифонове плаття у дрібненькі квіточки з V-подібним вирізом. Легенький макіяж, розпущене волосся. Дивлюся на себе в дзеркало і глибоко дихаю. Знову іду на кухню. Знову, чи не в двадцяте, обдивляюся сервірований стіл і посовую тарілки зі стравами й інший посуд. Для чого? - Не знаю. Мозок не працює. Тіло саме по собі робить незрозумілі, автоматичні дії.

Дверний дзвінок. Руки застигають над черговою стравою, яку вони тільки що передвигали.

Під супровід пульсуючої в голові крові крокую до прихожої. Пальці хватаються за ключ і відбувається два цокання. Від цього моменту, із цим цоканням заводиться механізм, який за кілька днів завершить нашу історію.

Я прочиняю двері і бачу перед собою його: зеленоокого, ширококусміхненого, у синіх джинсах і жовтій футболці чоловіка. Поряд з ним невелика чорна валіза, а в руках букет червоних троянд. Всі емоції, всі почуття накочуються на мене як хвиля на берег. Я така рада його бачити. Я так сумувала за ним.

Вілл переступає поріг, за собою затягує валізу, закриває двері.

- Річард! – вигукую я і чипляюся за його шию.

- Моє Карамельне Сонечко! – сильно обійнявши і прижавши до себе, протягує чоловік своїм прекрасним баритоном. – Я так скучив. Ох, як же я скучив. – все більше і більше вжимав він мене в себе. – Це тобі. – на мить відсторонився та протягнув квіти Річ.

- Дякую. – мої щоки запалилися рум’янцем. Я взяла його за руку, потягнула в сторону кухні. – Я приготувала твої улюблені страви. Ти з дороги, напевно, такий голодний…

- Я дуже голодний…  – перебив він мене потягнувши до себе, - але не до їжі мені зараз…

Мені перехопило подих. По тілу пройшов холодок, а за тим відразу жар.

Річард повільно, але впевнено підводив мене до стіни, поки не втискає в неї своїм тілом.

- Ми до неї повернемося пізніше. Я зараз точно не можу та й не хочу думати про їжу. – останню фразу він ледь встиг договорити. Його губи накинулися на мої.

«Ох… Це буде набагато складніше, ніж я думала.»

Я вистрнибую на Річарда, обхвативши його ногами. За тим він несе мене в спальню і кидає на ліжко. А далі все в солодкому, карамельно-приторному тумані, який мені доведеться дуже скоро розвіяти.