Розділ 7

Завжди відчуваю, коли на мене хтось дивиться. Від цього я сьогодні і прокинулася. Розгублено закліпала очима і повернула голову ліворуч – Річард з милою посмішкою спостерігав за мною.

- Добрий ранок. – промовив чоловік та поцілував мене у чоло, підсунувшись ближче. 

- Добрий… - потягаюся я, а тоді знову повертаю очі на Річа і затримую їх.

- Що?

- Це так… дивно… - проводжу долонею по його колючій щетині, - так… незвично…

- Можливо, але особисто мене дивує моє відчуття легкості та радості… Вже кілька місяців моє життя наче заплутаний лабіринт. А зараз, таке враження, наче я вибрався з нього. – пауза, роздуми. – Знаєш, у нас з Мері вже давно великі проблеми. Воно все тягнеться і тягнеться, мусолиться і мусолиться. Цей період привів мене до того, що я застряг. Наче мене камінням завалило чи лавиною снігу накрило. А зараз наче той сніг ростав. Після довгої темної ночі настав світанок – зійшло сонце. І це сонце – ти. Ти моє карамельне сонце.

- Карамельне сонце?

- Карамельне сонечко. Сяє яскраво, і пахне карамеллю. – він дивився на мене з ніжною посмішкою.

Я зніяковіла. Почервоніла, відвело погляд. Річ розсміявся.

- Ось! Ну, ось і вона! Де ти вчора поділася?! Я прийшов до тебе, а мені двері відчинила твоя зла близнючка. А чому ти, до речі, не розповіла, що маєш злу сестру? – він мене залоскотав, і я здригнулася.

- Припини. Будь ласка. – сміялася я.

Вілл зупинився. Хоч і не відразу.

Трохи віддихавшись я продовжила:

- Пробач. Я вчора так у тебе й не перепросила.

- Звичайно. Бо хіба я давав тобі можливість вибачитися…? – хтиво глянув на мене співак, а за тим впиася в мої губи.

- Річ… - промовила я, коли він зупинив поцілунок, - мене мучить думка, що у тебе є дружина. Це…

- Стоп! – перебив він мене, - Це стосується мене. Я сам з цим буду розбиратися.

- Річ…

- Ні. Не треба. Є ти і я. Все інше – десь там, десь далеко, і воно не повинно тебе і твоїх думок торкатися. До того ж, я повторюсь, у нас все йде до розлучення.

Я задумалася. Мовчки лежала, дивилася на картину Біг Бену.

- Сонечко, забудь за це. Я розберуся. Чуєш?

Він ніжно дивився на мене, а за тим великий контраст - грубо й жадібно впився у мої губи. Я затремтіла. Тіло обпекло вогнем, який своїм жаром пропалив спогади цієї ночі.

 - Треба вставати. – різко відірвавшись від мене, вискочив із ліжка чоловік, - Поки зберемося, поки поснідаємо, а мені ще треба речі зібрати.

- Точно, - я піднялася і сіла на ліжку обгорнувши себе по груди ковдрою, - ти, сьогодні їдеш… - сумно протягнула я.

- Так. Попереду ще кілька концертів. А після я приїду до тебе. Час пролетить швидко. – Вілл закінчив натягувати на себе джинси і обійшовши ліжко, нахилився, поцілував мене у лоб. – Моє Карамельне Сонечко, - втягнув Річ мій аромат, - як би я хотів, щоб було ще кілька зайвих годин чи хоча б хвилин…

***

Через деякий час, ми одягнуті вже стояли у коридорі. Червона легенька сукня, волосся зібране у високий хвіст. Річард, у тому, що приїхав учора: чорні джинси, блакитна футболка.

Я взувалася, а Річ тим часом, вже зібраний клацав у телефоні.

Дзвінок. Артист бере слухавку.

- Привіт! – чоловічий голос щось відповідає, - Та от їду кави випити… Ні. Не сам.. … Потім про це поговоримо. … Навіть не знаю… Ну добре. Я тобі скину адресу. … Окей. Побачимося. – він сховав телефон у кишеню, а тоді звернувся до мене. – До нас приєднається Генрі. Надіюся, ти не проти?

- Генрі? – здивовано перепитала, - Я б дуже хотіла з ним ще раз зустрітися - це все-таки теж мій кумир, але…

- Не хвилюйся! – перебив мене Річ, взявши за руки, - Генрі мій дуже хороший друг. Якщо він здогадаєься – ми можемо йому довіряти. 

- Справа не лише у цьому… Просто показати і розповісти комусь про нас - це…

- Хвилююче. Я знаю. Але ж, повторюся, він мій друг. І, між іншим, - чоловік напружено зам’явся, - здається, ти, йому сподобалася. 

- У якому значенні сподобалася? – здвинувши брови запитала я.

- Як… людина…

- Ну, ок. – з недовірою дивлюся на нього, а тоді повертаюся до дзеркала і оглядаю себе.

- І як жінка, схоже теж… - пробурмотів співак під носа.

- Що?

- Нічого. Це я так… Наспівую пісню. – і він проспівав, - «Love me, just love me».

Я заміялася. Насправді, мої вуха вловили його слова.

"Схоже хтось ревнує..."

***

Та сама кав’ярня,  де перед концертом ми пили каву. Столик біля вікна, за яким гордо та впевнено стоять будинки сторічної, а може й ще більшої давності. Повз, час від часу, проходили люди. Хтось опустивши погляд в асфальтовану доріжку, хтось із другом чи подругою, про щось емоційно розмовляючи. Закохана пара, тримаючись за руки і кидаючи один на одного закохані погляди.