Розділ 6

Я обм’якла. Якби Вілл мене не тримав, я б сповзла до землі, і таки точно перетворилася на розтоплений шоколад.

На мить все затьмарилося, усе й усі зникли. Тіло пронизувало теплом та водночас холодом. Наче щось легке, ніжне обгортає тебе. А після раптовий вибух, хвиля, яка поливає гарячою лавою. У голові туман. Туман… Туман… Фото Річа з дружиною. Знову туман. Ще одне фото сім’ї співака, як стоп-кадр, проскакує. Ще одне. І ще одне.

Стоп!

Я легко відштовхую Вілла, дивлюся розгублено у його очі. Пауза. Розвертаюся і йду.

- Мар’яна?! – Річ відразу рушає за мною, - Мар’яна!

Я, на скільки швидко можу, крокую на підборах до ресторану. Розшукую свій клатч. Коли пішла танцювати з Річардом, поклала його на білому дерев’яному кріслі із м’ягкою молочною оббивкою, із золотими візерунками.

Знаходжу його. Витягую телефон. Набираю номер.

- Доброго вечора! Можна, будь ласка, машину до ресторану «Amour”.  - жінка на іншому кінці відповіла мені. За тим я назвала свою адресу. – Дякую! Буду чекати. 

- Ти їдеш?! Мені здалося, чи ти зараз назвала адресу ресторану? – спантеличено запитує співак.

- Так. Мені краще поїхати… - глибоко видихаю, - Річ… Я дякую тобі за запрошення, і за цікаві, начисені емоціями дні, але нам час попрощатися. 

Я сама не розуміла що роблю. Не розуміла що відчуваю. Що відбувається. Хотілося просто втекти. Так я і намагалася зробити, поки Вілл мене зупиняв.

- Слухай, заспокойся!Давай поговоримо. Ти ж хотіла правду. Ти, хотіла все вирішити. – таки зупипнив мене він біля виходу з ресторану, схвативши за лікоть, -  І я дав тобі відповідь. Я щиро, правдиво, відкрито все сказав. І ти відповіла мені взаємністю. Відповіла, а потім різко переключилася.

- Містере Вілл, вибачте, але…

- Містере Вілл?

- Будь ласка... Давайте не будемо ускладнювати далі... Цього всього не було. Прийомів – не було, прогулянки – не було, танців на сцені і в гримерці – теж не було, і найголовніше – поцілунку - не було! – я відчула як в горлі утворюється ком, але я трималася впевнено, – Ми не знайомі люди. Ви – відома зірка, а я просто одна із ваших фанаток. Для вас мене не існує, а ви для мене - мрія!

 У двір закладу заїхала біла машина з логотипом таксі. Ми вдвох повернули голови відреагуваши на яскраве світло фар. Я скористалася моментом – шмигнула до автомобіля.

***

Як виявилося, за драматичною сценою між нами, стоявши у тіні дерев, спостерігав Браян. Коли машина рушила, він підійшов до мене.

- Я її більше ніколи не побачу… - сумно дивлячись у слід від’їжджаючому авто тихо промовив я.

- Не факт… Життя – непередбачуване…

- Тільки не треба цих філософський фразочок!

Кілька секунд тиші. Втамовую себе.

- Браяне, може ти мені поясниш… Що це зі мною стало? Що почало відбуватися у моєму житті? Все перевернулося з ніг на голову, а я почав таке творити, що сам себе не впізнаю.

- Не знаю… Я не знаю, що відповісти… У будь-якому випадку, все є і буде так як має бути. Ой… Пробач. Сьогодні дивний день: тебе прориває на дивні й необдумані вчинки, а мене на філософію.

- Якби ти знав, що я наробив…

***

Вечірнє місто – його атмосфера, краєвиди, звуки. Я обожнюю гуляти, коли вулиці занурюються у темряву. Воно наче заново оживає. Дві паралельні реальності: перша – день - затори, сигнали, метушня, поспіх, робота, турботи; друга – вечір/ніч – спокій, посмішки, радість, музика, романтика. Світло з вікон будинків, ліхтарі, що набувають магії у темно-синій пелині. Як я це люблю. Але зараз мені було байдуже.

Все в очах розмивалося і зливалося. Що відбувається? Чому мені так боляче? Невже я встигла покохати Річарда? Здавалося, почуття, які переповнювали моє серце цими днями, всього лише любов до його музики і до нього як до артиста.

«Я помилялася? Сама себе обманювала? Це кохання? Пристрасть? Що це? Так, взагалі, буває?»

Думок багато – всі вони наче з вулкану лава хочуть вирватися на зовні, але застрягають у горлі. Я не хочу показувати свої емоції перед водієм.

Далі все на автоматі. Дістаю готівку з клатча – оплачую проїзд. Відкриваю дверці машини, притримуючи сукню ступаю на асфальт, стукнувши підборами – закриваю дверці, і швидко крокую до під’їзду. Два рази клацає замок, скрип. Далі ті самі звуки тільки в протилежному порядку – я вдома.

Обпераюся об холодну стіну, але зараз моя спина не відчуває цього. Важко дихаю. Задихаюся. Лід, у який я перетворила свої сльози, щоб їх ніхто не побачив, почав танути. Тепер їх вже нічого не стримувало. Я розплакалася обійнявши себе руками. Далі нічого не пам’ятаю.

Майже всю ніч я не спала. Тільки на ранок, змогла зімкнути очі. А коли прокинулася, найперше - зв’язалася з подругою. Мені потрібно було з кимось поговорити.

Спочатку Віка розсердилася: