Розділ 5

Я вийшла з таксі, цокнувши підборами по доріжці з білого каменю. Вона стрічкою простелилася прямо до входу. Її освітлювали ліхтарики на високих чорних ніжках. Ніби припрошуючи, по боках доріжки прихилилися пухкі хмаринки гортензії. Спочатку очі потрапили саме на них, а після погляд плавно перейшов на двоповерхову білу споруду.

- Таке враження наче потрапила на бал до вельможної сімʼї десь у девʼятнадцятому чи на початку двадцятого століття.

Моя довга фатинова сукня персикового кольору, з відкритими плечами, рукавами «ліхтариками», білі лакові туфельки на підборах, моя зачіска – високий пучок, і кулончик-капелька на шиї  - не були під стиль садиби, але все ж я себе відчувала графинею, княгинею чи можливо навіть і принцесою з казки про Попелюшку. Та туфельку я не збиралася губити.

Піднімаюся кількома, того ж кольору що й маєток, сходинками. Музика, яка чулася ще на вулиці, стає ще чіткішою.

При вході знову стоїть охоронець одягнений у все чорне. Він просить пропуск, а тоді запрошує піднятися на гору - деревʼяні масивні сходи прямо навпроти вхідних дверей.

На стіні трохи вище поручнів висять сходинками чортири картини. Вони неймовірні. Та одна особливо приковує мій погляд: вечірній пейзаж – маєток, із дальнього ракурсу, у світлі місяця і ліхтарів. Вид на нього прикривають високі дерева.

- Напевно намальовано від в’їздної брами… - тихо промовила я сама до себе в роздумах.

Я ступаю крок, не відводячи погляду від картини. Ще крок. І все ж нарешті повертаю голову прямо, але замість подальшого свого шляху очі впираються у чоловічі груди: чорна сорочка, вишневий костюм і вишневий метелик на комірі. А ще - парфуми. Боже, який до шаленства звабливий запах.

- Мені ця картина теж дуже сподобалася. – чую знайомий голос, - Так майстерно намальована. Враження, наче місяць й справді освічує парк і будинок. Кілька хвилин ніяк не міг відірватися – стояв так само роздивлявся.

Я несміливо піднімаю погляд трохи вище – легка щетина на підборідді та щоках. Ще вище - мої очі зустрічаються із сірими очами.

- Ген…рі Т…Тейлор…? – шоковано протягую.

У вухах шум. Ще більше затарабанило серце, відбиваючи схвильовану мелодію. Здавалося, що тіло і, особливо, легені засудомило, забетонувало – ні повурушитися, ні вдихнути.

Співак дивиться на мене і розпливається у посмішці:

- Ти наче привида побачила.

- Пробачте, - врешті втамовую себе, - Ем… Я… - або ж не зовсім втамовую, - Я зараз на скільки шокована… Моя знайома любить казати фразу, яка зараз дуже влучно описує ситуацію: «Мій шок у шоці.».

Чоловік засміявся.

- Практично день за днем зустріти двох своїх улюблених співаків - це або марення, або мій мозок добряче поплавило від спеки.

- Кажеш улюблених співаків?

Я кивнула.

- Так. Мені дуже подобаються ваші пісні і пісні групи.

- Приємно чути.

Генрі Тейлор дивився на мене не відводячи очей, а я бігаю поглядом навкруги, наче у мене й справді «не всі вдома».

- Ти дуже мила. – знову широко посміхнувся чоловік.

- Дякую. – опускаю очі в підлогу.

Кілька секунд мовчанка.

- Що ж… Річарда ще немає – він завжди трохи спізнюється. Я думав вийти, подихати свіжим повітрям – нуднувато там трохи самому, та зараз у мене є краща ідея… - співак протягує руку, - Як щодо танцю, місс…? – він запитально робить паузу.

- Мар’яна. Просто звіть мене Мар’яною.

- Гаразд. То як щодо танцю?

Дивлюся на його руку, потім на нього. У мить червонію, ніяковію. На обличчі посмішка.

- Із задоволенням. – кладу свою долоню на його.

***

Просторий, маштабний зал пастельного жовтого і білого кольорів. По всюди стоять квіти у вазах під кольорову гаму кімнати. Кришталеві масивні люстри. Великі вікна. Столи із пірамідою виставленими бокалами шампанського, наступні з віскі, соком та іншим різномаїттям напоїв, закусок. Навпроти масивних дерев’яних дверей, музиканти – віолончель, скрипка і фортепіано. Своєю музикою вони додавали атмосфері заходу ще більшої елегантності, краси, богемності.

Ми з Генрі Тейлором вийшли ближче до середини зали, я поклала руку йому на плече, Генрі свою мені на талію. Якби це був Річ, він би притягнув мене до себе поближче, як тоді, коли ми фотографувалися чи як недавно на сцені. А от Генрі робив усе дуже обережно, зберігаючи маленьку дистанцію, простір між нами. Інтелігентність, спокій, виваженість змішуючись із спокусливим запахом парфумів. Проти нього я відчувала себе маленькою дівчинкою. Чоловік дивився на мене, трохи опустивши голову. Я ж не наважувалася підняти очі на нього. Дивилася десь у бік, у підлогу, тільки не нього.

- Можна поцікавитися звідки ви знайомі з Річардом?

- Ну… Це довга історія… Та якщо без деталей… Ми познайомилися, на такому ж балу як сьогодні, кілька років тому – це була єдина зустріч до позавчора… Коли я йшла на його концерт, ми випадково зіштовхнулися на вулиці. Виявилося – він мене запам’ятав. – тарабанила швидко я, - Після… ми випили кави і разом пішли на концерт – Річ виступати, а я насолоджуватися виступом. Тобто, - я зашарілася, - сказти, що ми прямо таки добре знайомі – не скажеш, але й… Бачилися два рази лише… - я прикусила нижню губу, - напевно я такого дивного і незрозумілого наговорила…