Розділ 3

Липень. Літо у розпалі. Температура на вулиці здається такою високою, що на асфальті можна приготувати яєшню.

Сонце випарює воду із усього, що трапляється йому на очі, в тому числі і з людського тіла, роблячи його спраглим. Своїми чарівними ниточками-промінчиками, воно випалило бліді відтінки світу, натомість пофарбувавши його у яскраві: жовті, помаранчеві, червоні. Інколи здається, що від його золота і справді все навкруги виглядає жовтим, але не таким як восени. Це зовсім інший, особливий жовтий.

Довгі дні, короткі теплі вечори та ночі. Ховаєш важкий, грубий одяг - дістаєш легкий, повітряний, а що найважливіше, відкриті, короткі, милі сукні. Обожнюю їх.

На вулицях скільки людей. Компанії друзів щось голосно обговорюють, дівчата гарно одягнувшись, фотографуються,  а після продивляються фото, попиваючи холодний лимонад чи безалкогольне «мохіто». Діти з радісним сміхом і писком бігають на майданчиках, парках – у них канікули, відпочинок. Вони щасливі. Попереду багато днів, коли ніяка Наталія Анатоліївна не задасть на домашнє завдання п’ять вправ з математики.

Батьки спостерігають за ними з лавочок у тіньку, гортаючи стрічку соціальних мереж або розмовляючи по телефону. А ті, у кого дошкільнята, бавляться зі своїм малюком чи розгойдують на гойдалках.

Приблизно таку картину, я спостерігаю по дорозі на роботу, з роботи або коли приходжу до парку почитати книгу, послухати музику, побути на одинці з своїми думками та надихнутися.

Люблю літо. Осінь, зиму і весну теж, але цього року літо по-особливому. Воно не звичайне. Літо, коли я здійсню свою мрію.

Мені хоч і двадцять два, але ця подія та її очікування зробила з мене маленьку дівчинку, яка чекає свій день народження. Кожного ранку я підходила до календаря і викреслювала числа в ньому.

Так пройшов березень.

Квітень.

Травень.

Вже й червень минає.

І ось він - липневий вечір, коли я знову побачу Річарда Вілла. Липневий вечір, коли я буду слухати улюблені пісні не через навушники, а вживу, відчуваючи кожну ноту, кожен акорд з подвійною чи навіть потрійною силою.

Ось він - довгоочікуваний вечір.

Цілу ніч крутилася у ліжку, наче «принцеса на горошині». Горошина ця – моє хвилювання, шалене серцебиття і думки про те як все буде.

Я не виспалася. Точніше, мала б не виспатися, бути виснаженою і без сил, але адреналін та ейфорія просочилися у кров. Вони замінили її. Тіло й організм були під допінгом величезної сили, а я у чудовому настрої, сповнена енергією, ніби проспала повноцінних вісім годин.

Ранок почався як зазвичай з чашки кави з корицею та улюблених пісень. Сніданок. А після щоденної, буденної частини - обрати наряд, зробити зачіску, макіяж, дістатися місця, де буде проходити концерт і… КОНЦЕРТ.

Не довго я стояла перед шафою: блакитна легенька сукня, білі кеди, по яких до закінчення виступу, по так званному «закону підлості», пройдуться всі кому не лінь. Зачіска – «Мальвінка» і два локони по боках. Макіяж – максимально простий і легкий, бо в жарі літа та атмосфери точно все попливе.

- Наче гарно… - покрутилася перед дзеркалом, - сумку ще тільки візьму і можна вирушати.

Перед тим як вийти, ще раз уважно проглянула своє відображення: взуття, одяг, а після погляд перейшов на обличчя, на якому яскраво відбивалася радість та щастя: «О, Боже… За кілька годин я знову побачу Річарда Вілла…» - із захватом промовила я в думках.

Ключ закриває двері і падає в кишеньку сумки. По під’їзду, луною, розходяться швидкі кроки ніг, що збігають по сходах. Рипнули завіси. Звичні звуки, дрібнички, які сьогодні є початком шляху до здійсненної мрії.

***

Я знову тут, в Україні. Та сама червоно-золота зала, що й два роки тому.

Зазвичай я залипаю у своєму телефоні,  у найменш освітленому куточку - надіюся, що мене ніхто не помітить. Та не цього разу. Сьогодні смартфон відпочиває у кишені брюк, а я пильно вдивляюся у обличчя гостей, які заходять через головні двері. Мої очі потребують побачити червону сукню і такого ж кольору сором’язливі щічки.

Проходить півгодини. Ще пів години. Немає. Та я слідкую. Я слідкую навіть тоді, коли до мене підходять привітатися і поговорити. Сьогодні я дозволяю собі бути не ввічливим. Я пропускаю мимо вух все що в мене питають та про що розповідають.

Гості заходять парами чи поодинці. Заходять у вишуканих сукнях, шикарних костюмах. Було й дві червоних, але не було червоних щічок і карих очей.

Заходить ще одна дівчина - біла сукня. Заходить наступна - фіолетова. Заходить ще одна - ніжно-рожева. Я повертаю увагу до співрозмовника, щоб уловити хоча б фрагмент із всього потоку інформації, що мені розповідають, але перш ніж я це встигаю зробити, очі помічають її. Ніжно-рожева сукня – це й була вона.

Дівчина стоїть, озирається. Повертає голову ліворуч і поглядом натикається на мене. Ось вони карі очі і щічки, що миттєво налилися фарбою, коли наші погляди пересікаються.

- Річард, чого ти сидиш? Ще скільки всього треба зробити, а він підпер рукою голову і сидить.