Розділ 2

Кінець лютого. Вулиці вкритті білими ковдрами, морози, що холодом обпікають щоки і пальці. Початок весни точно не буде теплим.

У квартирі досі стоїть прикрашена ялинка, яку сьогодні я все ж вирішила розібрати. Хоча, так не хочеться… Моя б воля, новорічні свята відбувалися кожного місяця, а ялинку ніколи не потрібно було б прибирати.

Я гучно увімкнула музику: Річард, Генрі, «New» і «Queen». Дістала з шафи коробки, з логотипами відомих фірм побутової техніки і не тільки – тепер у них, у літню сплячку, та й весняну, осінню теж, ляжуть ялинкові іграшки.

- Час пройшов занадто швидко… - оглядаючи штучну красуню, сумно видихнула я. – Побачимося через рік.

Руки потягнулися до першої прикраси, другої, третьої, ще, і ще – ось вже половина гілочок спорожніла та продовжить порожніти далі.

Музика грає я танцюю. Танцюю і раптом завмираю. Річард Вілл у червоному костюмі, чорній сорочці, дивиться на мене зі сцени зеленими очима, посміхається. Він співає з маленької сцени червоно-золотого залу мою улюблену пісню «Love me».

Все тіло огорнуте жаром і в той же час холодом, а після, коли наступає піковий момент композиції - відчуття, наче душа відділяється від тіла, і… 

Я знову дивлюся на майже пусту ялинку, в персиково-білій вітальні моє квартири - мене повернув зі спогадів у реальність звук повідомлення телефону.

- Це ж два роки вже минуло… - промовляю думки в голос та беру до рук «джерело звуку». - «Річард Вілл публікує історію…» - читаю і відкриваю віконце. – «За кілька днів на моїй сторінці буде опубліковано графік виступів майбутнього туру. Не пропустіть!» - переклала з англійської. – Не може бути! Нарешті! – радісно вигукую і тепер ще з більшим ентузіазмом танцюю під улюблені пісні і звуки бряскоту по батареях – сусіди, як зазвичай, стали свідками моєї радості.

Через два дні на сторінці виконавця з’явився допис із графіком гастролів. Концерт в Україні планувався на липень. Більше я тієї самої помилки не зроблю.

Квиток я купила відразу, лише вони з’явилися в продажі.

Думала, що хоча б цього разу Віка піде зі мною, але… На ті числа у неї була конференція за кордоном. Здається у Польщі.

- Я б з радістю, ти ж знаєш. Але цей захід планується вже більше року. Це така можливість.

- Та чому ж ти виправдовуєшся. Я все розумію. – промовила я, - Вилитіло з голови, що це воно ж в липні… Тим не менше, буде нам один одному, що розказати.

- О, так… Особливо з твоїми дикими емоціями після концерту…

- Та годі тобі! Ти ж така сама перевзбуджена будеш після виступу на конференції.

- Ну…

- Та будеш же.

***

Недавно помітив як швидко летить час…

Новий альбом, кілька кліпів, проекти, подорожі – скільки всього відбулося, а ніби вчора лише повернувся додому після останніх гастроль. Хоча насправді минуло два роки. З нетерпінням чекаю наступних.

Підготовка до туру, клопоти перед концертами, і ці відчуття… Стою за кулісами, серце калатає, та я не почую його через гучні баси мелодії, яка сигналізує, що за хвилину мій вихід.

На моєму обличчі посмішка, а в середині ураган емоцій, ейфорії, що незабаром вириватимуться на поверхню величезною хвилею у вигляді танців і співу.

Із залу дивитимуться сотні тисяч щасливих, радісних очей, і скільки ж голосів підспівуватимуть, викрикуватимуть слова моїх пісень.

Коли виступ закінчиться, я буду фізично виснажений: тіло буде благати покласти його в ліжко, вкрити ковдрою, і приспати, а душа, насичена позитивом, теплом атмосфери, людей та їх хороших слів, кричатиме, що хоче ще і більше.

Але перш ніж я доберуся до готельного номеру, дорогою до машини, кілька наполегливих фанатів прорветься, щоб зробити фото і взяти автограф. А скромніші, все-таки ризикнуть, переступлять через себе і, соромлячись, теж підійдуть, або ж будуть просто спостерігати збоку за сміливими, після, виправдовуючись, вмовляти себе, що, не змогли б ніяк підібратися, бо: «Там скільки людей було…» чи щось подібне.

Ох ці фанати… Чого тільки не траплялося за дванадцять років на сцені: дивні подарунки, переслідування. Навіть просили, щоб одружився на них. Смішних історій багато. А от милих, простих, легких, коли ти можеш спокійно поспілкуватися з людиною, коли на тебе не лізуть з обіймами, не прориваються чим дуж у твій особистий простір – одиниці.

Досі пам’ятаю симпатичну, милу дівчину у червоній сукні, на вечірці в Україні. Пам’ятаю, як вона соромилася, хвилювалася, опускала погляд, коли я дивився на неї.

Мар’яна. Її звали Мар’яна. Врізалася вона в мою голову і застрягла у спогадах.

Цікаво, буде дівчина на концерті чи вечірці цього разу? Яка вірогідність того, що ми знову зустрінемося?

Блискучі карі очі можуть дивитися на мене разом із тисячами інших, а я їх не побачу. Її голос може бути одним із тих, що я чутиму, коли мені будуть підспівувати, але в натовпі я його не розпізнаю…

Чомусь мене ця думка засмучує.

Хотів би я серед шаленості перед сценою, коли співатиму чергову пісню, помітити червоні сором’язливі щічки, і щиру посмішку, які на фоні цього безумства сіятимуть наче зірка серед літнього нічного неба.