Розділ 16

У зоомаркеті бос відразу веде мене у великий зал з акваріумами. Які тут риби гарні... Очі розбігаються від різноманітності.

- Ось вирішив хоч подивитися, кого брати для морського кафе, - задумливо вимовляє Микита, ближче підходячи до акваріума з величезними рибинами. - У центрі будуть акваріуми з живністю для замовлення відвідувачами зі списку меню. Та ще візьмемо якихось незвичайних рибок для декору. Вони мають служити додатковою прикрасою.

- Ви що? Не можна живі істоти декором обзивати! - не можу стримати обурення. - Вони ж відчують, що їх приймають за річ.

- Вірно дівчина каже, - влазить у нашу розмову хлопець-консультант. - Придивіться, у них там свій світ, плавають дружно, тусуються. Вихованці вони. Доторкніться до скла, вони на вас зреагують.

Подільський прикладає вказівний палець. Велика рибина на нього цілиться ротом з гострими зубчиками. Наче хоче схопити.

- От гидота! Її б на сковорідку, а вона сама така, щоб зжерла мене, - Микита нервово палець обсмикує.

- Ой, а ті, які гарні, - переходжу до іншого акваріуму.

- Називається риба-клоун, за ними цікаво спостерігати, - пояснює консультант.

Я розглядаю яскравих помаранчевих рибок з білими смугами, забуваючи про всі сьогоднішні потрясіння. У якийсь момент ловлю відображення Микити, він стоїть за моєю спиною. І, здається, що стоїть занадто близько. Не доторкається. Але я напружуюся, витягуючи спину струною. Я ж не стовп електромережі, щоб струм через себе проводити. Чомусь на наближення Подільського, немов під шкірою пропускаю заряди, які розпувсюджують тисячі голочок.

Хіба з колишніми ходять дивитися на рибок? Так, якщо цей колишній - бос. Отже, нічого ж такого? Все одно себе почуваю, м'яко кажучі, ніяково.

З Тіною навряд чи він на побачення до рибок піде... Вона сама, як чарівна рибка з великими зубищами.

Незручність збільшується вдвічі, коли я повертаюся. Та ще й так невдало, що в боса врізаюся. Прямісінько в його дизайнерський темно-сірий піджак носом ткнула. Згадалося, як він врятував і не дав мені впасти. А зараз ми вдвох серед рибок…

Микита згинає брову, його погляд відкритий, пронизливий. Роблю крок вліво відійти, і він туди ж. Швидко відводимо очі один від одного і з другої спроби розходимося.

Фух. І що це було? Боже ти мій!

- Мені і ці рибки подобаються, і ті. А ось, подивіться, від червоних смугастих взагалі ж не відірватися. Ну як обирати? - я бігаю від акваріума до акваріума, постійно смикаючи Подільського, і не даючи навіть найменшого приводу для нових нападів незручності.

Вже він сміється з мене, і каже, що мене звідси виносити доведеться.

Як це виносити? Ще стільки всього цікавого в зоомаркеті. От би Полінку сюди, ми б до вечора з нею, як у музеї, гуляли. Щоправда, потім би дочка попросила забрати з собою усіляких риб і звіряток з інших залів.

- Все, я вирішив. Ти, Лєро, сама потім обереш когось для декору, - ловить мій докірливий погляд, і поправляється, - вихованців, у сенсі. Для них ще окремого співробітника доведеться знаходити. От я влип. Треба було на скрині погоджуватися.

- Рибки б посперечалися з цим, - досі вважаю, що ми правильно з Микитою тоді проголосували не за ідею Тіни.

Відразу на вихід не йдемо. Насправді, це я на трошки довше застрягла. В іншому залі ледве стримую вереск від захвату. Консультанти мені дали погладити миленьких пухнастих кроликів.

- Микито Романовичу, ну хіба вони не диво? - легенько притискаю до щоки одного біленького з червоними очима-намистинками.

- Так, диво. У нас подають з ними кілька страв. Непогано йде під вершковим соусом.

Консультанти дружно пирхають і кролик, як ніби відчув, лапками вчепився у мене.

- Ну навіщо так грубо, кролик вже злякався, - пересаджую маленьку істоту в його просторий будиночок.

- То візьми його собі, якщо подобається. Підвезу тебе додому, щоб ти його там залишила, - раптом пропонує бос.

- Ні, я не можу.

- Чому? Забула свою адресу? - в інтонації Подільського вловлюю підозрілість.

- Поки не вийде. Можливо, у майбутньому дозволю собі завести вихованця. Зараз мені важливіше працювати. Давайте, краще ви заберете?

- Е ні, ось мені ще цього добра не вистачало, - смішно кривиться він. - Вихованці та інше не для моєї холостяцької нори. Там я відпочиваю.

- Зрозуміла, вам вихованців замінюють співробітники, - підказую я.

- І як ти вгадала? - регоче він.

- Та так, лише припустила.

Раніше казав, що йому дітей замінюють співробітники. Тепер і тваринок. Нічого з простого людського королю розважальної сфери не потрібно. Сам по собі живе і кайфує від безмежної свободи. Ось такий він самотній вовк, з уточненням - вовк дуже збочений.

Цікаво, Тіна знає про це? Або сподівається, що зможе Микиту прив'язати до себе надовго?

- Добре, будемо вважати, що у мене догадлива помічниця, - не підозрюючи про мої таємні думки, продовжує Подільський. - Ти одна живеш?

- Так, а що?

- Бачив, як ти ввечері з клубу бігла, немов за тобою собаки женуться, і на роботу приїжджаєш іноді із запізненням.

Треба ж, все-то він помічає… про все доповідають.

- Вечірні пробіжки влаштовувати люблю. Вранці ще бігаю в парку, - знову брешу, бо не можу знайти в собі сили зізнатися.

- Так ти у парку спідницю порвала, бігаючи по калюжах у туфельках. Зрозуміло тоді, - гмикає, дивлячись на моє потерте, аж ніяк не придатне взуття для спорту. - Ну-ну, поїхали, чи що.

- Куди? - я здригаюся, раптом перевірити захоче.

- Бігати у парку.

- Зараз?!

- Та жартую, видихай поки. До клубу повертаємося. Куди ж ще.

На цьому поки дивні питання закінчилися. В офісі Подільський перестав поводитися добреньким. Йому донесли інформацію, що один з конкурентів теж готує до відкриття кафе у морському стилі. Гарчав на заступника, на службу безпеки, вимагав з'ясувати, чи самі конкуренти це вигадали, або біля нього завелися щури.