Розділ 13

Самий довгоочікуваний день я починаю з танців. Підхоплюю донечку, яка щойно прокинулась, і кружляю її по всій кімнаті. Полінка сміється, обхоплюючи мене за шию пальчиками.

- Мамо, ти така-така весела, - хіхікає.

- А більше я не буду сумувати. Досить вже. Цілий день будемо тільки веселитися, - обіцяю, налаштовуючись, що нічого не затьмарить мій вихідний, в якому навіть гроші впали авансом на картку.

Швидко снідаємо. Полінка ще доїдає омлет, а я розглядаю нову партію малюнків. Вчора Галина Сергіївна мені пошепки повідала, що на будь-яке завдання в дитячому садку, Поліна тепер малює тільки тата. Вихователь дивувалася, що тато у Поліни завжди різний виходить, як ніби їх багато - білявий, темненький, кучерявий, високий, низький, катається на веселці або на ялинку схожий - головне, щоб тато гарний.

- Подобається? - з повним ротом запитує донька, спостерігаючи за мною.

- Дуже. Ти така у мене розумничка! - показую побільше захоплення, щоб дитину потішити. - Можемо розставити малюнки на поличці й милуватися.

- Ні-ні, це для тата. Сашко казав, їх треба нести туди, де дядьки з пістолетами.

Я трохи зі стільця не впала.

Що там за Сашко у них такий розумний у садку!

Почала далі розпитувати, і з'ясувалося, що хлопчик порадив звернутися в поліцію, мовляв, там тата знайдуть. Моя Полінка забула назву, зате зброю згадала.

Поки збираємося, тема пошуку майже не змінюється.

- Давай підемо? Давай покажемо? А вони нам татуся віддадуть!

- Краще я сама потім. Дітей не пускають у поліцію, бо там ловлять справжніх бандитів.

- А тато сильний? Він боїться бандитів?

Ох, язик скоро відвалиться відповідати на дитячі питаннячка.

- Ні, він сильний і хоробрий, це бандити його бояться. Ще у нього чорне коротке волосся, невелика борода, і він високий, о-ось такий, - задираю руку вище голови та показую.

Нехай вже малює хоч когось одного, а не різних тат на подив вихователів садка. Поліна слухає уважно, а потім ще більше питань задає до самої зупинки. А я згадую Подільського, настільки волелюбного й незворушного, що навіть думки не допускає, навіщо йому ставати батьком. Не поспішає, бачте, він. Є у біг боса справи важливіші.

Приїжджаємо до великого торгового центру. Частину авансу я перевела за кредит, частину відклала до зарплати, буду економно розтягувати. На залишок гуляємо. Ну, якщо так можна висловитися, що я хочу потішити доньку.

У дитячій великій крамниці Поліна забуває про все. Бігає між рядами, розглядає різноманітні іграшки. Чого тут тільки немає. У відділі ляльок і пупсів хапає з полиці велику коробку і верещить на весь зал, що це її, Полінкіна, дитинка.

Коштує ця "дитинка" чимало, але у донечки від щастя так блищать оченята, що більше не дивлюся на цінник. Хотіли ж найкраще вибрати. Пупс виглядає, як справжній малюк, з горщиком, з пачкою памперсів, спеціальною їжею, все при ньому. Консультант магазину ще розкручує мене, на втіху Полі, на коляску, ліжечко, одяг на зміну.

Виходимо з коробкою і цілою купою приладдя. Моя крихітка щаслива, і мені від того добре. У сусідніх крамницях купую дитячий одяг. Ходимо, гуляємо. Згадую, що ще важливого збиралася знайти.

- Мамо, мамо! Там дають молозиво! Йдемо, нам теж дадуть, - тепер донька тягне мене до кондитерського кафе з привабливою вивіскою, спокушаючою картинками смачних десертів.

- Спочатку потрібно пообідати, потім ми…

Перериваюся на півслові, помічаючи серед інших відвідувачів торгового центру вишукано одягнену брюнетку зі знайомою ходою справжньої леді.

Вдивляюся. Помилки немає, вона.

Дизайнерка тут!

Тіна плавно пересувається з високо піднятою головою. Начебто нас не помітила, але ще й не дійшла. Що робити? Я з лялькової коляскою під пахвою, поруч стрибає моя непосидюча крихітка. Треба терміново тікати.

- Ось і пообідаємо морозивом! На те й вихідний раз на тиждень, щоб міняти правила, - радую маленьку ласунку і заводжу в кафе. Сподіваюся, Тіна не планує тут теж нападати на солоденьке.

Заходимо всередину, але моя голова так і норовить обернутися. Даю Поліні меню подивитися, а сама пригинаюся, і через прозору вітрину спостерігаю.

Ось і Тіна... зупиняється поруч. Невже увійде?

- Мамо, хочу це і це!

- Так, зараз візьмемо, - киваю з посмішкою, навіть не дивлячись, поки мені треба переконатися, що хватка дизайнерка сюди не увійде.

Фух!

Вона прямує навпроти кафе у бутик з чоловічими аксесуарами. Я навіть його не помітила, та мені й не треба туди. А ось Тіна, як ніби спеціально приїхала сюди заради нього. Бачу, що спілкується з консультантом бутика. Потім проходить всередину, і далі через дві вітрини втрачаю її.

Що вона там хоче? Навіщо їй аксесуари для чоловіків? Подарунок шукає?

Втім, аби її не потягнуло поїсти з нами морозива. Інакше мені доведеться залазити під стіл, і якось пояснювати це доньці.

Відволікаюся від стеження за дизайнером. Замовляю морозиво з горіхами і фруктами, до нього беру какао. Насолоджуємося смаколиками. Поліна своєю порцією годує пупса-дитинку.

Все б добре, та мені не сидиться спокійно. Знову повертаюся, шукаючи очима загадкову леді. Невдовзі Тіна випливає з бутика з коробкою, перев'язаною золотистою стрічкою. Розтягує задоволено пухкі губи та поспішає кудись.

І чому я відразу думаю, що її покупка пов'язана з Подільським? Ніби він один з чоловіків на всьому світі. 

Залишок дня проходить у нас без небажаних пригод. Ще заїхали у парку погуляти. Після насиченого робочого тижня все ж вийшло розслабитися. Тим паче весняна погодка розташовувала до приємних прогулянок.

У неділю передаю Полінку няні-вихователю разом з її новою улюбленою лялечкою. Для багатьох людей саме неділя вихідний, а в клубі, навпаки, активність висока. Це мене ще пошкодували, як потім зрозуміла. Вихідний у більшості співробітників Подільського тільки по понеділках.