Розділ 12

- У жінок завжди багато проблем, стільки всього потрібно зробити, встигнути, часто не вистачає коштів і часу, - даю розмиту відповідь, і, завмираючи, чекаю, що він далі скаже. Я маю відчути, якщо здогадується про існування Полі.

- Зрозуміло. Увечері отримаєш аванс, - від його слів видихаю. - Я всього лише хотів дізнатися, чи немає у тебе великих неприємностей. Міг би допомогти. 

Кхе-кхе…

Продовження напружує. Відгукується у мені занадто болісно.

- Не хочу нахабніти з проханнями. Але у мене є ще дещо…

Подільський зупиняється на парковці біля будівлі, трохи меншої за головний клуб. Відразу не виходить, до мене повертається. Він так близько, небезпечно близько. Великими темно-сірими очима ковзає по моєму обличчю. Ще трохи й торкнеться рукою, якщо тільки захоче. Облизую пересохлі губи. Складно поки залишатися повністю залізною.

- Так, Лєро. Слухаю твоє дещо?

- Не питай про моє особисте, будь ласка. Ти мені не тато, хоча й він не питає. Мені потрібна була допомога з роботою. Ти дав мені її. Більшої допомоги від тебе б не прийняла. І це… вибачте, босе, що я так ось, зірвалася без “викання”.

- Угу. Я почув вас, Валеріє Павлівно. І вибач, що я суну свій ніс до тебе без “тикання”.

Невдоволено пирхає та швидко вилазить з машини.

Слідом виходжу. Відчуття гіркі й хвилюючі. Поки не вирішила, які вони більше. З Подільським можливо все відразу.

Ще недавно він був закреслений у моєму житті, немов заблокований абонент... Ні, я не забувала про нього, але і не збиралася розкривати, чим його інтрижка закінчилася для мене в минулому.

Зараз я бачу його кожен день. Як тут закреслити свого боса?!

Чи довго зможу приховувати, що у нас з'явилася донечка... З кожним днем переконую себе, що це неправильно. Коли-небудь доведеться це зробити.

Тільки йдеться не про речі, транспорт чи бездушну техніку. Це стосується для мене найдорожчого, моєї маленької дівчинки. Поки думаю, що мені потрібен час. Треба переконатися, що Микита сприйме новину хоч якось нормально.

Можливо, накручую себе, а він скаже - ну то що, не треба на мене вішати дітей, яких не хотів. Чесно, не ображуся і не здивуюся, бо тоді нічого не зміниться.

Гірше буде, якщо відреагує неадекватно або взагалі звільнить мене.

Тож, поки запасаюся терпінням і боюся нашкодити нам з Полінкою.

Збори у клубі проходять дуже бурхливо. Подільський звільняє відразу п'ятьох неблагонадійних співробітників за крадіжку. Штрафує адміністратора і вимагає від нього скидати його помічниці звіти кожного дня, показуючи на мене. Загалом, влаштував їм бос ще ту прочуханку. Під кінець зборів навіть чоловіки сиділи перелякані та зблідлі.

В офіс повернулася під враженням. Краще Микиту не злити. Вперше бачила, яким він буває авторитарним й розлюченим. Його незадоволені випади через мене, це так, квіточки понюхати. А що... я ж не нариваюся, за посаду тримаюсь.

- Лєро, ми тобі обід принесли, - у приймальню заглядає офіціантка з помічницею кухаря.

- Ой, дякую. Але ж я не встигла, думала, що пізніше не можна…

Несподівано так, і до чого ж приємно.

- Сам Микита Романович нам дав вказівку ніколи тебе не залишати без обідів. Хоч вночі прийди, ми обов'язково дамо, - примовляючи, помічниця кухаря ставить мені на стіл тарілки з таці, а офіціантка прилаштовує поруч високу склянку з апельсиновим соком.

Нічого собі привілеї.

Жую і поглядаю на двері начальника.

З чого б це Подільський мене відгодовувати надумав? Звісно, не найдорожчими сушами в ресторані, як деяких, але все ж. Дивний він, бородатий володар порочного королівства.

Ближче до вечора на телефон приходить повідомлення, що моя банківська карта поповнена на чималу суму. Перерахувала в розумі, потім ще на калькуляторі. Потім вийшла на терасу і там пострибала. Весь аванс заплатили наперед, не обдурили та досі я продовжую працювати. Дива!

Заношу Микиті каву, і чекаю, що вже відпустить мене. Ще за Поліною заїхати до вихователя. Хочеться скоріше обійняти мою крихітку і потішити, що завтра у мене вихідний. Зможемо піти погуляти, за покупками нарешті відправитися.

- Лєро, ти можеш скористатися службовою машиною. У пізній час у нас передбачено відвозити співробітників, - як раптом ще одна щедрість на мене падає від подобрілого Подільського.

Зручна послуга, звичайно... Проте мені не хочеться себе так нерозумно видавати. Всі водії та охорона дуже віддані начальнику. А хто знає, що у нього в голові? Раптом задумав якусь гру, і вся щедрість - лише удавання?

- Дякую. Я й сама швидко доберуся, не варто про мене турбуватися.

- Навіть не починав, - байдуже пересмикує широкими плечима, як ніби для вигляду намагається відчуженим здаватися.

- То я можу йти?

- Так, більше не затримую. Але будь на зв'язку. Викличемо, якщо знадобишся.

Обіцяю з телефоном спати, викликаючи смішок у Микити.

Починає навіть здаватися, що якби не наше минуле, то мені дістався чудовий бос. Не кричить на мене, як мій колишній начальник. Де треба він суровий, справедливий, встигає за день стільки справ переробити, при цьому залишатися бадьорим красунчиком. Дівчатка з клубу казали, що він вранці в сусідню будівлю ходить у спортзал, а живе поблизу. Отже, переїхав... навіщось відзначила для себе.

Але це ж лице один бік Подільського. Я пам'ятаю інший. І те, як плакала довго-довго в подушку. Ох... Більше не хочу страждати через чоловіків.

З усіма прощаюся, залишаючи клуб. Відчуваю втому, а ще задоволення, бо аванс гріє душеньку. Проходжу через парковку, і несподівано натикаюся на Славу. А може, це він на мене напоровся?

Заступник директора, до вух посміхаючись, тут же перегороджує мені шлях. Наче тільки й чекав на мою появу.

- Лєро, ти додому? - запитує він.

- Додому. До побачення, Славо.

Далі збираюся йти. Але не тут вже й було.

- Почекай-почекай, куди розігналася? Я тебе підвезу, швидше вийде.