Розділ 9

Не стала я чекати, поки Семен мене закине на плече та винесе. Сама піднімаюся, йду, наче під вартою.

У залі з баром і столиками зустрічаю танцівниць з хореографом, технічний персонал і ще людей, яких раніше не бачила. Увечері тут місця для відвідувачів, а вдень організовано дозволяють обідати.

Танцівниці кидають тарілки, в усі очі спостерігають за нами.

- Лєро, ти навіть в охороні потребуєш?

- Нічого собі. Помічниця серйозніше, ніж ми гадали.

- Ану, годі вам базікати! - пирхає Семен на балакучих дівчат. - Босові видніше, кому потрібна охорона, а кому за запізнення штрафи виписувати.

Танцівниці замовкають, дивлячись на мене з ще більшим інтересом і зі злістю на мого супутника.

Займаємо стіл. Мені привітно кивають співробітники, деякі ближче підходять привітатися або краще мене розглянути. Але найбільше дратує Семен, він всіх відганяє і вимагає подати мені швидше обід.

Вибору тут немає, як в ресторані для справжніх відвідувачів. Одне меню на ланч для всіх. Наші порції громила приносить. Сідає навпроти і тисне очищами, ніби з докором.

- Семене, я не просилася на твоє місце. Може, ти тримаєш образу на мене, то не варто. Краще за тебе не уявляю охоронця, - вважаю за потрібне пояснити.

Подільський на співбесіді в клубі дражнив громилу, і ображається він тепер саме на мене.

- Точно не просилася? - бурмоче він.

- Присягаюсь. Я навіть твій мізинець не зрушу.

- А хочеш спробувати? - губи громили роз'їжджаються в боки.

- Ні!

- Тоді дивись, так можеш?

Семен бере ложку, згинає метал і в вузол зав'язує.

Нагадує він мені дорослу дитину.

- Так не можу. Зате вмію швидко зашивати одяг, - показую на дірку на його чорній футболці біля плеча.

- Тьху, знову на тому ж місці. Мої плечі часто застрягають у дверях, - скаржачись, охоронець нападає на їжу.

Даремно я мало не відмовилася від смачного обіду. Нам дали запашний супчик, рис з овочами і м'ясом, салат і полуничний компот. Мені б на добу вистачило стільки їжі. Але зараз, можливо, від нервових потрясінь або грізного вигляду Семена - влізло все повністю. У ситому стані починаю любити це порочне місце Подільського.

Залишила охоронця за столом з проханням почекати. Захотілося на кухню навідатися. Тим паче привід з'явився - подякувати за смачний обід. Там я познайомилася з кухарями і працівниками кухні. Хоч десь мене прийняли без пирхання або бажання вигнати, щоб взяли іншу помічницю.

На зворотному шляху Семен не відчіпляється, хай там що, зібрався до потрібного місця доставити.

- Далі я сама. Не хочу тебе більше затримувати, - мені незручно стає перед громилою.

- Шеф наказав відвести, - не проганяється він.

Біля приймальні знову не йде. На розписку чекає, чи що? Доставив Лєру в цілому, непошкодженому стані?

Сідаю за свій стіл, насолоджуючись новеньким зручним кріслом. Мені потрібно зателефонувати вихователю Поліни, а охоронець топчеться поруч. Ще трохи й нервувати почну. Поки Подільський у від'їзді, саме час попередити, що можу не встигнути забрати вчасно донечку. Тільки для цього треба залишитися одній.

- Семене? Чого чекаєш? - питаю з надією скоріше позбутися.

- Та я це... ложку показав, тепер твоя черга, - кліпає великими очищами.

- Мені теж треба ложку зав'язувати у вузол?

- Ні-і, швидко зашивати.

Витягує з кишені моток чорних ниток з голкою і мені віддає.

- Тільки охайно роби, - ще й попереджає.

Ох, що не зробиш, аби охоронця позбутися. Прошу його зняти футболку, беруся зашивати. Семен поруч прилаштовується та спостерігає. Навіть час засік для змагання.

Бентежить, звичайно, сидіти з напівоголеним чоловіком. Особливо з володарем ду-уже рельєфного, накачаного тіла. Що йому ложка, він би й рейки у вузол скрутив.

- Готово! - приблизно через дві хвилини оголошую.

- Дай подивлюся, - тягнеться до мене через стіл.

Показую. Наче охоронець задоволений.

- Не зрозумів? - з порога гримить бос з квадратніми очима. - Якого перцю ти роздягнувся, Семене? Я що, давав завдання лізти до помічниці? Прямо у моїй приймальні!

Ох, і злющий повернувся Подільський.

Напевно, важлива зустріч не потішила. Та нічого, є на кого нападати.

- Шефе, я не це... не сильно ліз. Вона сама погодилася мою футболку зашивати.

- Так, мені неважко допомогти, - підтверджую у наше виправдання.

Нахмурений бос показує громилі на двері.

- Швидко зникни, поки я тобі мізки не зашив!

Семен вилітає з приймальні, навіть забувши, що футболка все ще у мене. Микита хапає врятовану річ і кидає йому навздогін.

Повертається. Пихкає, незадоволений як той чорт. Поглядом лютим розстрілює.

Ой, як незручно вийшло. У перший робочий день роздягаю охоронців.

- Скажете, що для мене заборона на допомогу співробітникам? - випереджаю обурення на свою адресу.

- Вгадала. На робочому місці нехай не роздягаються перед тобою.

- Отже, після роботи можна?

- Лєро! Ну не з Семеном же?!

- Я мала на увазі зашивати спецодяг, а ви про що, Микито Романовичу?

Невинно посміхаюся, відводячи від нього погляд. Дратувати колишнього все ж таки приємний бонус до зарплати.

- Ти можеш і не звертатися до мені на «ви», - раптово перемикається Подільський. Цілий день до нього так звертаюся, помітив тільки зараз.

- Як ваша помічниця і тільки співробітниця, - підкреслюю статус без відсилань на минуле. - До начальника хочу звертатися як годиться, шанобливо. Хоча б це ви мені дозволите залишити?

- Байдуже. Готуй міцну каву.

І грюкає дверима у свій кабінет.

Ну і добре, байдуже йому. А до Семена тоді навіщо причепився? Непоганий хлопець взагалі-то, спортсмен. З ним навіть безпечно ходити вночі через глухі підворіття.

Надовго мене, на щастя, не затримали. Та все одно довелося домовлятись і забирати Поліну від нашої нової няні-виховательки. Вже й так розумію, що вчасно приїжджати за донькою в садок не зможу. Ще й ховатися доводиться, щоб дізнаватись, як справи у моєї крихітки.