Розділ 7

Лєра

- І Оленкіну ляльку купиш?

- Ну навіщо нам чужа лялька, купимо твою. Для Полінки. Мама ж тепер працює.

Донька задоволено посміхається, сидячи у мене на колінах в автобусі. Переїзд нас віддалив від дитячого садка. Тепер пішки далеко добиратися. Але я на такі незручності взагалі закриваю очі, аби дах над головою був і без всіляких жахів, які ми зазнали за останній тиждень.

Після садка вирушаю на нове місце роботи. Півночі налаштовувалася, валер'янку пила. Дуже дивно і хвилююче потрапити у підпорядкування до колишнього.

Сподіваюся, він не вижене мене в перший же день.

А може вчора пожартував так, або вже передумав? Приїду та зустріну облом?

Загалом, наближаюся до клубу Подільського, як завжди, відчуваючи нервовий мандраж. Тут якесь місце зачароване, чи що? Чим ближче підходжу до дверей, тим сильніше серце калатає.

Цього разу охоронець з'являється швидко. Сьогодні інший, але теж великий і міцний. Розглядає мене, закриваючи прохід.

- Вітаю. Мені на роботу потрібно потрапити. Микита Романович попереджав вас?

- Ти та Лєра, що помічницею будеш? - поглядом сканує він.

- Так, ви вгадали.

- Я не ворожка, а менеджер з безпеки, - гордовито хмикає. - Мені показали, кого пропускати, того й пропускаю. Скажуть не пропускати, тоді не пропущу.

Який логічний менеджер. Ховаю посмішку в рукаві. Семен у них з привітом, цей теж з талантом для тупих пояснювати.

Вийшло, що я приїхала раніше десяти. Подільський ще не з'явився. Охоронець, який уявив себе менеджером, показує мені робоче місце на другому поверсі.

На вигляд звичайне приміщення.

Так розумію, стіл з комп'ютером і крісло для мене. Ближче підходжу, оглядаючись далі. На стіні мікрофони висять, на кріслі валяється смугастий кийок поліцейського-регулювальника у вигляді кхм-кхм... чоловічої гідності. Зверху столу навалені картки, свистки та наручники.

Перед внутрішніми дверима в кабінет завмираю. На табличці написано:

"Турбувати боса небезпечно для життя".

Оце справи… Прочитав, подумав, і турбувати взагалі не захочеться. Хіба мало в якому настрої бос? Раптом в озвірілому і тоді все пропало.

Найбільше мені сподобалися, у так званій приймальні, двері, що ведуть на велику терасу з зоною для відпочинку і переговорів. Я туди теж встигла заглянути. Цікаво, що вихід на терасу тільки один, з особистих апартаментів начальника. Звідси гарний вигляд відкривається. Напевно, приємно сидіти тут з чашкою кави і думати про щось своє.

Повертаюся через двері в приймальню.

Ой-й…

- Перевіряєш, де доведеться працювати? - Микита на мене чекає з кам'яним виразом на обличчі.

Зараз тільки подумала, а раптом не можна простим смертним потрапляти на терасу? Тоді я даремно туди без попиту заглянула.

- Привіт. Пробач, якщо не можна було. Приїхала раніше, і потягнуло перевірити.

- Нічого. Можеш там прогулюватися у вільний від роботи час. На поверх вище є відкрита тераса і на даху ми переробили простір під кінотеатр з рестораном. Там теж іноді можна погуляти, - з ранку бос роздобрився, і я видихаю.

- Коли можна показати мої таблиці для роботи із закладами?

Перед сном я створила спеціальні файли, які тепер потрібно заповнити. Дані чекаю від Микити Романовича.

- Почекай з таблицями, - бос різко хапає зв'язку з мікрофонами, вульгарний кийок і з мого столу всякі дивні речі. Вискакує в коридор, жбурляє на підлогу та кричить: - Кому казав прибрати атрибути для конкурсів? Кому засунути в дупу цю всю срамоту?

Визирати не наважуюся, чую з-за дверей, як до нього миттєво злітаються багато співробітників. Поки я перебувала одна, нікого не чула. Вважала, що на поверсі тільки я.

- Більше місце перед моїм кабінетом не звалище! Це називається приймальня. Там навіть помічниця тепер буде сидіти! - оголошує Подільський.

Загальний шум стає голосніше, двері повільно відчиняються.

На мене збігаються подивитися чоловіки і жінки різного віку, серед них є накачані мачо і красуні в бікіні, яких я бачила вчора біля входу.

- Я Лєра, буду працювати у вас. Дуже приємно, що ми будемо в одному колективі, - промовляю ледве чутно від незручності.

- Звідки вона взялася?

- Ми б і самі допомогли босові. Навіщо нам чужі?

- Мало нам охоронців, ще одну наглядачку взяли.

У перешіптуванні виловлюю критику на свою адресу. Хтозна, за кого мене прийняли. Але мені тут не раді. Боса ревнують, мене майже ненавидять. Доведеться налагоджувати стосунки, щоб не вижили раніше, ніж Подільский вирішить позбутися.

- Подивилися на мою помічницю, а теперь до роботи, - проганяє колектив Микита, закриваючи двері. - Нікуди не йди, скоро викличу, - кидає мені, не обертаючись, і віддаляється у свій кабінет.

Сиджу і чекаю. Хвилююся.

Чується, як бос веде телефонні переговори. З одними лається, з іншими тисне вимогами та парочку погроз пускає в хід. В кінці спокійно вже говорить, у мене навіть не вийшло нічого розчути.

Через деякий час і до мене доходить черга. Начальник викликає мене.

- Що ж, Валеріє. Будемо розбиратися, що тобі потрібно для плідної роботи. Сьогодні допоможу, а завтра включайся сама.

Що мені потрібно і думати не треба. Грошей дайте, босе!

Але в перший день не можу нахабніти, хоча й хочеться.

- Я з приводу таблиць для роботи із закладами, - ставлю на його стіл ноутбук з відкритими файлами. - Пропоную заповнювати все по пунктах, починаючи від відвідуваності, обслуговування і закінчуючи прибутком за місяць. Так вийде краще зберігати облік і вносити коригування, що потрібно поліпшити і в чому усунути неполадки.

Фух.

Закінчую говорити, обриваючись на видиху.

Ні, Микита Романович не перебиває, слухає уважно. Але його погляд, блукаючий від екрану ноутбука до мого обличчя і нижче... немов жалом покусує та постійно збиває.

Я вже не пам'ятаю, як проходило спілкування раніше з начальниками. Можливо, перебільшую та домальовую в уяві те, чого немає.