Розділ 4

Після садка Поліна реагує вже звично на новий переїзд. Поки мовчу, хочу для неї зробити сюрприз.

Заходимо.

- Ну як тобі, Полю?

- Чудово! Не пахне! Мишки, мишки, де ви мої дологенькі? - кличе до себе звірів.

- Ой, ну які миші. Квартира у благополучному районі, - відмахується з посмішкою ріелтор.

- І жучків навіть немає? - донька засмутилася, згадуючи про тарганів.

- Є парк, - не губиться ріелтор. - Трохи пройдетеся звідси і зможете там погуляти. На гойдалках покататися. Га?

- Хочу! - очі у Полі запалюються. Гойдалки вона теж любить.

Добре проходить ніч. Квартира краще і комфортніше, ніж наша минула. Кухня світла, простора. Кімната з сучасними новими меблями. Все тут просто супер. Але вони взяли передплату, відмовилися дати нам день на роздуми.

Авжеж, зрозуміло, що тут думати. Жити і мріяти, щоб таку собі коли-небудь придбати.

Виспалися. Сусіди не заважали. Полінка тут пожвавилася і швидко освоїлася. Ще й до парку встигли сходити, там вона з дітьми подружилася. Дитина задоволена, отже, й мені теж добре.

Приїжджаю на співбесіду з приклеєним підбором. Взяла з собою, про всяк випадок, ще одні запасні туфлі. Документи при мені, бажання працювати в корпорації теж.

Найкраще, я вже йду до тебе!

Менеджер з персоналу зустрічає мене з подивом.

- А вам хіба не дзвонили? Не попередили?

- Ні, ніхто не дзвонив.

Поки незрозуміло про що вона, я вже напружуюся.

- Забули, скоріше за все, - перекладає з місця на місце папірці відповідальна за кадри співробітниця.

- Мені потрібно було взяти з собою ще якісь документи?

Відкриваю папку перед нею.

- Ні, документи не потрібно, - тягне жінка, немов підбирає слова. - Вийшло непорозуміння. Ви вже вибачте, що обіцяли і смикнули приїхати сюди.

- Яке непорозуміння?

Починаю здогадуватися, але все ще молюся, щоб диво сталося.

- Ви нам відмінно підходите на посаду. І навіть не так страшно, що у вас маленька дитина. Ви не подумайте, це б не стало перешкодою. Частину роботи можна брати додому, якщо написати заяву. Справа зовсім не в вас. З самого ранку до мене прийшла дівчина на ваше місце. Виявилося, що вона знайома родичів генерального. Ну зрозумійте, не я ж володію компанією. Як і всі, працюю і виконую накази.

Мало заспокоює ця інформація. Знову накочує страх, що я не впораюся. Не зможу дати для Полі краще життя. Блузка липне до спини, у вухах звідкись взялося розмите відлуння…

- Присядьте, ось вам водичка. Попийте, віддихайтеся, - навколо мене метушиться співчуваюча жінка.

- Мені вже краще. Дякую, - піднімаюся зі стільця.

- Ви не подумайте, що я вас просто заспокоюю. Але так трапляється, що неприємності ведуть до чогось доброго. Я вам бажаю свою удачу знайти.

Дякую, прощаюся, і в пониклому стані прямую на вихід.

Притискаю до себе папку і блукаю безцільно вуличками. Дощ сьогодні не намічається, погода ясна. От би з Поліною в парк… Хоча з парком до найближчої зарплати ніяк. І роботи немає для ось цієї зарплати.

Навіть не знаю, скільки я так блукала, занурена у глибокі роздуми. Те чого я боялася майже що сталося. Я не справляюся. Страшно заглядати в майбутнє. Переїзди, нескінченні співбесіди довели мене до відчаю. Але я б не пропала, мені багато не треба. А донечці моїй за що це все?

Ноги самі несуть мене за знайомою адресою. Поворот після торгового центру направо, далі пройти повз алеї, згорнути. Зупиняюся перед значних розмірів будівлею з ультрасучасним фасадом. Біля входу гладка плиточка, багато місць для парковки і великий напис:

“Нічний клуб Олімп”

Саме тут знаходиться резиденція власника декількох клубів, ресторанів і кафе. Так би мовити, короля сфери розваг і відпочинку. Тут мешкає Микита Подільський.

Ні, я не піду до нього. Відходжу на крок. Але я ж не заради себе... повертаюся на місце. Продовжую стояти навпроти великої масивної двері з завмиранням серця.

Він мене напевно прожене. Навіть слухати не стане.

А якщо ні? Якщо все ж візьме, хоча б тимчасово?

Мої думки метушаться, нерви розпалюються з кожною секундою.

У нашому спільному минулому ми не зустрічалися довго. Всього якийсь місяць. Для Микити, напевно, нічого особливого, хіба що різноманітність зі мною отримав. Для мене ж той місяць, у порівнянні зі справжніми чарами. У двадцять один я ще вірила, що можна покохати назавжди.

Будучи студенткою, я підробляла в кафе. Микита заходив туди, залишав великі чайові, робив знаки уваги. Пам'ятаю, як крадькома задивлялася на нього, такого сильного і мужнього. Одного разу я вийшла після роботи, а він на мене чекав. Звісно ж, злякалася. Я маленька, а він такий великий, тим паче дорослий чоловік. Микита підкупив мене тим, що не став умовляти. Кинув машину на узбіччі, і проводжав до гуртожитку пішки. Базікали, сміялися, прогулянка вийшла цікавою.

З того вечора й почався наш час. У житті не отримувала стільки коштовних подарунків. Здавалося, що я стала для нього найціннішою на світі. Для мене ж він таким став. На що однокурсниці шипіли - розважиться і кине, краще не звикай. Не слухала я їх, жила від зустрічі до зустрічі з Подільським. Він тоді поводився простіше, мав один клуб і багато-багато грандіозних планів. Оточив мене турботою і увагою. Зводив з розуму поцілунками, в його руках я забувала про все.

І я піддалася спокусі, залишившись у нього ночувати…

Кілька спекотних незабутніх ночей, безліч яскравих моментів з наших побачень. У мене були підстави вважати себе коханою і єдиною. Щоправда, зізналася у почуттях лише я, а Микита віджартувався, що тільки дівчаткам подобаються слівця з казочок.

Після мого зізнання у коханні... Микита пропав. Просто не подзвонив не в той же день, не завтра, не через тиждень. А я ж вже не могла без нього. Зовсім не потрібні були його подарунки, якщо я не бігла на зустріч до нього.

Знайти пропажу змогла. Ось тут, стоячи на цьому самому місці, чекала на свого дорослого хлопця, а дочекалася в обнімочку з іншою, спекотною, високою красунею.