Розділ 1

Лєра

- Далі заходить Кінська! Швидше ворушіться!

Знову оголошують не мене. Сиджу і чекаю далі, коли зможу пройти чергову співбесіду.

Хоч би вийшло на цей раз. Нервово розтираю долоні та поглядаю у бік коридору, куди відводять і відводять дівчат. Назад вони повертаються, але не всі.

До сих пір не можу заспокоїтися, що мій минулий роботодавець з легкістю продав свій бізнес і залишив весь штат співробітників без роботи. Сказав, що йому набридли ресторани, потягнуло займатися продажем елітних авто.

Ну-ну, комусь новеньке спробувати, а я вже залізла у кредит. Мало того що той гад всіх розігнав, та ще й зарплату досі не виплатив.

В очікуванні не витримую і все ж таки зриваюся зателефонувати. Мене ось-ось викличуть, а душа не на місці.

- Вибачте, що знову вас турбую, - прикладаю долоню до рота, намагаючись розмовляти тихіше.

- Нічого, спочатку всі матусі нервують. Все з вашою Полінкою добре. Їла, гралася, зараз підемо на прогулянку, - спокійно реагує вихователь ясельної групи дитячого садочка.

- Дякую, я скоро звільнюся і заберу доньку раніше.

Закінчую розмову. Трохи полегшало.

Нехай викликають вже!

Сьогодні другий день, як я відвела дочку в садок. Віддавала і плакала. Поля ще така маленька, два з половиною рочки всього. Минула няня поїхала, і садок став моїм шансом швидко знайти нову роботу. Треба ж комусь оплачувати орендоване житло. Я одна у моєї маленької дівчинки. Допомоги не чекаємо. Але й оптимізм не втрачаємо.

Зараз як візьмуть мене, так і заживемо.

Виринаю зі своїх думок, далеких від співбесіди. У залі, де нас зібрали, дивний галас піднімається. Дівчата заметушилися, кинулися чепуритися. Біля мене одна з кандидаток модельної зовнішності дістала блиск і розмазує його на налиті качині губища.

- Щось сталося? - цікавлюся, а то одна сиджу тут у костюмі трійці з хвостом і без губ.

- Передали, що приїхав головний бос. Він буде присутній на співбесіді. А він гарненький, до такого боса будь-яка захоче, - прицмокуючи блиск на губах, пояснює сусідка.

Сиджу тепер спантеличена.

Майже нічого не дізналася, хто головний бос, хто тут взагалі проводить співбесіди?

Подзвонила за оголошенням на сайті, заповнила анкету і запросили прийти. Дівчата краще за мене підготувалися. Але я сподіваюся, що не всі вони мітять на посаду менеджера із закупівель. Така робота нудна для блискучих красунь.

Терпіння лопається з кожним викликом не мене. Кандидатки заглядають і діляться враженнями.

У цілому, якщо описати з їх слів головного боса, то він брутальний звір і неперевершений красень. Його посмішка розпалювала у них полум'я, а від голосу хотілося стогнати і благати, як завгодно, але взяти їх на цю роботу.

Зовсім здуріли!

Всі чоловіки цапи, я зрозуміла це в минулому.

Знала одного такого, схожого за описами. Забороняю собі про нього згадувати. Немає в мені більше наївної довірливої дівчинки.

Нарешті викликають мене.

Застібаю верхній гудзик на блузці, поправляю спідницю та йду. Не збентежити мене крутими розкішними босами. Мене цікавить тільки зарплата, ну ще графік, щоб Полю встигати забирати. У запасному плані є ще знайти няню, знову ж таки залежить, скільки запропонують.

- Проходьте. На вас вже чекають, - співробітниця ресторану показує на двері, що ведуть у кабінет.

Переступаю поріг і вітаюся.

Спочатку мені відкривається вигляд на жінку, яка сидить у кріслі з ноутбуком. Не тягне вона на брутального чоловіка.

- Це Леміна Валерія, претендує на посаду менеджера із закупівель. Освіта вища, був досвід роботи в ресторані на аналогічній посаді, - зачитує жінка з моєї анкети майже басом. Щось є в ній, таке брутальне.

Повертаюся у бік столу, за яким сидить той самий бос, що зачарував багатьох кандидаток.

Не може цього бути…

Папка з документами випадає з рук. Коліна підкошуються, в горлі з'являється ком. Ледве стримуюся, щоб не скрикнути від несподіванки.

Тільки не він! Не тут, не зараз! Краще б я помилилася.

- Валеріє, отже? Ну що ж. Підходьте, не стійте у дверях. Давненько не бачилися.

Помилки немає.

Чоловік з минулого, який розбив мені серце, теж мене впізнає.

Він, як і належить, розсівся у кріслі господаря. І я сюди прийшла з простягнутою рукою. У моїх снах було навпаки. А в житті все так, не трапляються казки.

Роблю крок назад. Краще відразу втекти і не вислуховувати образи.

Принижуватися перед Микитою Подільським не хочу й не буду. Вистачить і того, що у моєї доньки його великі сірі очі та густе темне волосся.

- Томило, залиш нас наодинці. З цією кандидаткою хочу поспілкуватися особисто, - киває Подільський на двері.

- Так, звичайно, Микито Романовичу. Але посада закупника вже зайнята. Ми прийняли перед Валерією…

- Розберемося, - другий раз киває їй бос, пронизуючи моє серце до болю знайомим хрипкуватим голосом.

Гаразд. Трошки затримаюся та піду. Знаючи Микиту, він, якщо захоче, не випустить. Перед дверима охорони повно.

Стійко витримаю зустріч, і нехай забуде, як мене звали.

До речі, цікаво. Він хоча б пам'ятав моє ім'я, або без підказки б не здогадався?

Дивлячись на Подільського, забороненого до спогадів, доводиться визнати - я пам'ятала все до найменших дрібниць. Навіщо? Це вже інше питання.

Микита встає з-за столу, наливає собі в склянку води. Мені не пропонує. П'є і тисне очищами, немов промацує, наскільки я змінилася.

Ми не бачилися три роки і приблизно два місяці. Досить довго.

Він змінився.

Легка щетина перетворилася на коротку жорстку бороду. Додалася зморшка на лобі, а шрам над лівою бровою так і залишився. В іншому все той же велетень під два метри в порівнянні з моїми метр шістдесят. Плечі стали ще ширше, погляд більш чіпким і колючим. Тоді йому було близько тридцяти, отже, тепер тридцять три.

Раніше я дивилася на мужнього красеня із захопленням. Зараз поглядаю зі страхом. Він не добрий простий хлопчик, з яким би я мило базікала.