Розділ 5(Макс)

“Ще цього не хватало.”-присів я навкарачки перед малечею.

-Я не хотіла,-її очі стали ще більшими, наповнюючись слізьми.

Я ж навіть не знав, що у дітей можуть так збільшуватись вони.

-Ні, ні, ні, ні,-почав махати головою.-Ти тут точно не винувата,-схопив я її маленькі ручки в свої.-Це я просто не подивився куди іду.

-А-але…-її погляд впав на підлогу.-Впало,-шмигнула вона носиком.

-Як твоє ім’я?-вирішив перевести тему та відволікти її.

-Ніколь,-витягнула вона одну долонь з моїх рук та розтерла сльози по обличчю.

-Чудово,-піднявся на рівні ноги, та все ж не відпускав її руку.-А я Макс. Хочеш тістечко?-ми якраз знову підійшли до стійки із солодким та кавою.

-А можна?

-Обирай,-стиснув плечима та перевів погляд на вітрину.

-Ого, тут є лимонний тарт,-захоплення в її голосі ні з чим не сплутаєш.

-Тобі подобається лимонний тарт?-пам’ятаю одну дівчину, яка його обожнювала і жити не могла без кусочка цієї лакоминки.

-Ні, мені більше мандариновий чіз подобається, але лимонний обожнює моя мама,-я поглянув на її сяючі очі і єдиний мандариновий десерт, який залишився. 

Мій любимий. Але хіба можна забрати у такої світлої і сяячої дитини, яка ще кілька митей тому плакала, її любимий десерт?

-Тоді для себе я візьму тарт, а тобі чізкейк, гаразд?

Вона різко відірвала погляд від вітрини та поглянула на мене. Її зіниці сяяли а на обличчі розпливалась усмішка. Кого вона мені нагадує цими великими очима?

-Ти вкрав маленьку дитину?-здивовано спитала Марта, коли ми двоє сіли зі своїми лакоминками.

-Не вкрав,-відказав я.-Ми зіштовхнулись. Вона почала плакати та вибачатись. Мені стало незручно і я запропонував їй десерт,-коротко переказав я.

-Ти з глузду з’їхав?-уже втрутився друг.-А якщо її вже шукають батьки? 

Ціль нашого обговорення спокійно сиділа та поїдала маленькою виделкою свій десертик.

-Ну як можна було її лишити там? Або не пригостити чимось? Ти бачила її великі очі. Вони такі сірі і так почали сяяти, коли я сказав, що куплю їй її любимий чіз,-я дивився на неї і відчував тепло на душі.

-Сяяли так як в тебе в цю мить?

-Що?-відірвав погляд від дитини та спантеличено глянув на подругу.

-Як її хоч звуть?-продовжила вона.

-Каже, що Ніколь.

-Ніколь?-здивовано перепитала Марта.

-Ага. Правда, рідкісне ім’я?

-Ніколь,-ігноруючи мене, звернулась вона до дитини.

Дівчинка обернулась, почувши своє ім’я, та з цікавістю почала розглядати Марту.

-Ніколь, ти загубилась?

-Ні,-замахала вона головою вправо-вліво.-Я просто пішла шукати маму.

-Хіба це не означає “загубитись”?-все ж тисне подруга.

-Ні,-наполягає малеча.-Це зовсім інше.

Її світлі кучері захитались туди-сюди.

-Ніколь,-звернувся уже я.-Давай ми допоможемо тобі знайти маму.

Вона кивнула, зїдаючи ще один кусочок чізкейку.

-То розкажи, де ти бачила її останнього разу.

-Ми прийшли…-та вона не встигла розповісти, як увімкнулось оголошення.

“Прошу уваги у наших відвідувачів,-почулось з динаміків.-Загубилась дитина: дівчинка п’ятирічного віку, з сірими очима та світлими кучерями. Називається Ніколь. Одягнена у джинсовий сарафан, колготки з принтом єдинорогів та темні мешта. Повторюю…”

Та я уже не слухав, а дивився на цю пропажу. Джинсовий сарафан-є, заглянув під стіл: темні туфельки та єдинороги-на місці.

-Мама?-почала крутитись дитина.-Вона вже шукає мене?

-ідем?-простягнув їй свою руку.-До мами.

-Ти знаєш, де вона?-примружила очі та поглянула на мене.

-Якщо ти та сама Ніколь, то значить вона на останньому поверсі, в охорони, чекає на тебе.

Дівчинка з радісним виразом обличчя зістрибнула з крісла та, схопивши за руку, потягнула мене за собою.

-Ти знаєш, куди маєш йти?-все ж спитав я.

-На еска-,-наморщила вона чоло.-Екса…, Ескара…

-Ескалатор?-все ж допоміг я.

-Так!-кивнула дитина.

Ми піднялись тими сходами догори і почали шукати кабінет охорони. Всю дорогу Ніколь не могла спокійно йти. Вона хотіла бігти, підходила до перил та дивилась вниз на всіх:

-Тут так високо,-з захопленням та веселощами почала вона.-Куди всі ці люди спішать? Туди-сюди, як мурашки,-я і сам глянув на тих людей. Дійсно, ми завжди спішимо кудись, і здаємось для тих, хто стоїть вище, мурахами.

-Ніколь, пішли,-потягнув все ж я.-А то мама з татом уже точно зачекались.

-Тільки мама,-пішла вона вперед, а я сповільнився.