Розділ 2

Так, побачимось. І як же ж добре, що за свої двадцять шість років я навчилась відстоювати себе та класти дійсно важливих мені людей на перше місце. Я більше не куплюсь на ці сірі очі та цей голос.

Стою біля дзеркала та витягую із сумочки телефон та набираю номер.

-Слуха?-з того боку чую милий дитячий голос доньки.

-Ніколь, то мама,-чому дихання таке пришвидшене?

Намагаюсь дихати повільніше.

-Ма, а мені ня зробила каву з молоком,-у неї такий щасливий голос, ніби вона виграла в лотерею.

-А спати коли йдеш?-намагаюсь зробити свій голос більш серйозним.

-Уже влягаємось, вірно Ніколя?-чую ще веселий голос Анни.-Ая, не переймайся, ми випила теплого какао під видом кави трішки пограли в ігри, майже рознесли цілу квартиру, і уже лягли у ліжко.

Якби це почув хтось інший, то би насторожився і вже би лаяв мене за те, що я погана мати, та ніхто не знає як краще виховувати мою доньку. Навіть я, і то не завжди знаю, як правильно вчинити чи відповісти. Тому, почувши таку відповідь, я з полегшенням видихнула.

-Вам від Адріани солодких снів,-сказала я наостанок і вибила дзвінок.

Швидко окинувши себе поглядом у відображенні та підправивши помаду на губах, я вийшла в зал.

-Ая, нам потрібно поговорити,-він стояв перед цими клятими дверима!

-Макс,-рівним тоном промовила я,-краще би ти стояв ближче до цих дверей, так була би більша ймовірність, що ти отримаєш від мене гарного удару.

Сказавши це, я спробувала пройти повз нього.

-Ні,-схопив він мене за лікоть.-Ми повинні поговорити,-хоч він і не дуже стискав мій лікоть, та я все ж відчувала деякий дискомфорт від цього.

-Макс,-підняла на нього втомлені очі,-ми не мали про що говорити п’ять років тому, а зараз тим більше немає у нас тем для розмов.

Хочу спати. Зазвичай, в цей час я лягаю поруч із Ніколь та засинаю біля неї в її дитячому ліжечку.

-Є,-з двертістю промовляє він.

Я з огидою глянула на його руку, яка тримала мій лікоть. Він, здається, помітив цей погляд, та одразу ж відпустив.

-Нема,-стиснула я губи в тонку лінію.-А зараз тобі варто повернутись до своєї чи то нареченої, чи дружини, чи знову дівчини? Я не знаю, який етап наступив у ваших стосунках, чесно. Прошу, головне не намагайся знову зі мною говорити, бо вона ще тоді майже знищила мене…

-Ая,-в його погляді був біль. 

В цих, триклятих, сірих очах був біль?

-Тільки не треба казати, що ти нічого не знаєш і жертва тут ти,-я підійшла ближче до нього.-Зараз у мене є значно більше усього, що я не хочу втрачати, тому не провокуй її,-останні слова я видихнула йому прямо в губи, тримаючи руку на його грудях.

Дальше відступаю, досі відчуваючи темп його серця на своїй долоні, і розумію, що поїхати зараз додому-буде нерозумним рішенням. Тому я повернулась до столу, та сіла між Мартою та Андріаною, які щось наполегливо обговорювали.

-Ая?-подруга насторожено подивилась на мене.-Що з тобою? Щось із Ніколя?-спитала вона це дещо голосніше, ніж варто було.

-Ні,-махнула я головою,-Ніколя уже спить. І чесно, я би теж не відмовилась від поїздки додому.

-Якщо хочеш, то я не проти,-стиснула та плечима.

-Ні, ще посидимо,-я обернула обличчя до Марти, відчуваючи погляд з протилежного боку столу.-Ми ж так давно не бачились, вірно.

Марта наче ожила і кивнула мені.

Насправді, ми з Мартою дружили на перших курсах, а пізніше просто спілкувались без такої вже сильної дружби. Вона дружелюбна дівчина, яка в перший же ж день навчання запросила мене гуляти і ми почали розмовляти на різні теми. У нас були схожі інтереси і смаки в жанрах книг та в фільмах, тому обговорювали ми багато. Та пізніше я віддалилась, бо зв’язалась не із тією людиною. І сьогодні, весь вечір я намагаюсь ігнорувати існування тої, яка старалась зруйнувати мою репутацію та життя.

-А Ніколя це хто?-все ж запитала темноволоса.-Вибач, просто стало цікаво.

-Моя похресниця,-втрутилась Адріана.-Мила дівчинка, яку всюди повно. Надзвичайно допитлива дитина із розумними очима.

-А ще-моя донька,-тихо сказала я.

Добре, що в залі гучно, і нас ніхто не почує і так, серед цих галасливих дорослих людей.

-Що?-очі Марти стали більші, ніж п’ять копійок.

-Ая?-з тривогою запитала подруга.

Зіниці її очей звузились а руки міцно стиснули одна одну.

-Тільки нікому, гаразд?-Марта кивнула.-У мене є донька-Ніколь. Їй п’ять, і вона моя маленька удача.

-Чому ти мені це розповідаєш?

-Бо ми колись були надзвичайними подругами. Хоч і не довго, та все ж ці місяці були цінними для мене.

Раптом я відчула обійми, та теплий подих у себе на шиї.

-Марта?-дівчина ще сильніше мене стиснула в обіймах.

-Ая,-вона плакала?-Не віддаляйся більше.