12.

    Після того зіткнення з морозивом в руках, вже не виходила із класу кілька днів.Хочеться вийти на подвір'я поки ще тепло навулиці, але і не хочеться випадково побачити Марка— мені буде соромно дивитися йому в очі. Добре,що тоді  надійшла Віка і "врятувала" мене від ганьби— я почала б гикати перед Марком і не зв'язала б ні слова. Я розумію, що ситуація з морозивом не катастрофічна, але я така— через будь-яку дрібницю завжди сильно переймаюся.
   Черговий звичайний ранок. Як завжди намагаюся не натрапити на Марка і в школі, і дорогою  до школи. Батьків і старших вже вдома немає— пороз'їхалися по справах хто куди, тож рушаю в школу на самотині— без звичайного батьківського "Бувай! Гарного дня!". Від моїх думок мене відволікає неочікуваний телефонний дзвінок:
- Алло, доню! Думаю, ти вже встала і прямуєш до школи. Не забула поснідати? Рибок своїх погодувала?- налітає зі своїми питаннями мама.
- Добрий ранок! Так, я якраз іду до школи,  поснідала і рибок погодувала... Стоп! Ні—я забула погодувати рибок!- відповідаю.
- Нічого, ти ж знаєш, що їх краще недогодувати, ніж дати забагато корму. Ти ж вчора їх погодувала?- питає.
- Та-а-ак. - брешу я. Вчора така була зайнята через домашнє завдання, що забула про все на світі.- Все, бувай, бо ще спізнюся на перший урок!- миттю вимикаю телефон і обертаюся назад, щоб піти додому. Коли я обернулася, то всередині серце перестало стукати, а душа знепритомніла десять разів— переді мною хтось стояв.Як я вже колись казала, коли зі мною трапляється щось неочікуване, то одразу опускаю голову вниз. По білосніжних хлоп'ячих кросівках я можу зрозуміти,що це,звичайно,хлопець. Не буду ж вічно так тримати голову—вирішую повільно її підіймати.Що там у нас далі: чорні джинси, щось дуже знайомі светр і біла футболка... Коли дійшла до обличчя,то оніміла:я зустрілася  із добрим і водночас сталевим поглядом неймовірних сірих очей. Марк...Не розумію: сьогодні я вирушила у школу скоріш, ніж зазвичай? Марк завжди йшов попереду. Як я казала сама собі: "Все одно настане час, коли ти зіткнешся з ним по дорозі до школи!". Так, цей день настав!
- Привіт!- вітається хлопець зі мною.
- Привіт.- нервово відповідаю.
- Ти живеш десь поблизу? До цього часу ніколи не бачив тебе дорогою до школи.- питає він.
- Ага.- тільки це і можу сказати.
- Чудово! Тепер будемо частенько йти до школи разом!- весело відповів Марк.
- Так-так, але не сьогодні. Мені негайно треба бігти додому. Там рибки і все таке.- на ходу відповідаю, мало вже не біжучи.
- Я тебе зачекаю!- вигукує Марк мені, котра вже відбігла далеко.
- Не потрібно, ще запізнишся до школи!- кричу у відповідь.
          Вух! Рибок погодувала! Залишилось небагато часу,тож треба спішити, бо можу спізнитися до школи. Пришвидшую ходу, але в одну мить зупиняюся,коли бачу, що Марк справді мене чекає.
- Чому не пішов до школи? Спізнишся через мене!- вичитую його.
- Якщо спізнюватися,то разом. Але, щоб такого не сталося, потрібно бігти хутчіш.- весело каже і в цей момент ми починаємо мало не бігти—залишилося п'ять хвилин до початку першого уроку— моєї "улюбленої" фізики. 

- Не можу.- ледве-ледве вимовляю через нестачу повітря— біг мене сильно втомив.
- Можеш!- бадьоро каже Марк і... бере мене за руку. Серце починає швидко стукати. Що це зі мною? Нема часу на всякі роздуми!- Побігли!
- Побігли!- весело відповідаю.