11.

Point of view Марк
Нік сказав, що Настя виглядала засмученою, коли почула,що я не зміг прийти на зустріч. Негарно вийшло—  попросив прийти,а сам не прийшов. Клас! Що вона тепер про мене думає? Хоча... Якщо Настя засмутилася, то вона чекала на зустріч зі мною? Надіюся,що так. Але не прийшов я не просто так — була причина: Юля попросила зустрітися,бо хотіла про щось зі мною поговорити. Я не відмовився, бо мені випала нагода розібратися в одній справі: я зрозумів, що не можу зустрічатися з Юлею, коли мені почала подобатися інша дівчина— це неправильно. Юля ж хотіла поговорити зі мною про те, щоб я не спілкувався з Настею, бо вона їй не подобається. Отже, вона зрозуміла, що я небайдужий до Насті. В принципі це добре, бо  розійтися з нею виявилося легше, ніж я думав.
   Вирішую піти в парк— може ще встигну побачити Настю і пояснити все. Прийшовши в парк, Насті там не побачив. Коли повертався додому, то вже похолоднішало. Надіюся, що Настя пішла додому скорше, ніж стемніло— не хочу, щоб їй стало страшно. Мої думки перериває цікава картина: якась дівчина обнімається з хлопцем кілька секунд, а потім різко виривається з його обіймів. Це ... Настя?! Так, це вона! Чому вона така засмучена? Вона заплакана? В один момент хочу підбігти до них, але всередині щось спиняє, до того ж я помітив, що їй непогано в компанії хлопця , і він не ображає її,  а ,навпаки, віддає їй свою толстовку.  Все одно мене непокоять думки: чому дівчина плакала і хто цей хлопець?

Point of view Настя

    Знову початок тижня— потрібно йти у школу. Цікаво, в якому класі буде навчатися Остап? Його представлять нам сьогодні? Виходжу з дому і бачу ... Марка? Так, Марка,який іде попереду. Хм, я не знала,що він живе в тому районі, де і я. Вирішую зачекати трохи, бо не хочу, щоб він помітив, що я іду позаду нього, а наважитися підійти не можу. "Все одно настане час, коли ти зіткнешся з ним по дорозі до школи!"
   Понеділок. Перший урок— географія. Не люблю географію. Пройшло вже кілька хвилин, як урок почався, але вчитель ще не прийшов— чудово, залишиться менше часу на тему. Проходить ще трохи часу , і вчитель заходить у клас... не один— із Остапом! Так! Він буде навчатися зі мною в одному класі! Стоп! Чому я так радію? Мабуть, через те, що ми знайшли спільну мову з першої зустрічі, а зі мною таке трапляється рідко.
  Коли вчитель представив нам учня, Остап пішов зайняти своє місце і знаєте що?  Проходячи повз парти, де я сиджу, він погладив мене по голові! Ну навіщо таке треба було робити?! Весь клас подивився на мене очима, повними запитань! А я миттю почервоніла від незручності ситуації.
- Що це було?- одразу питає мене Віка.
- Потім поясню.- роздратовано відповідаю.
- Обов'язково розповіш. - усміхається подруга.
- Не смішно.- відказую їй.
- Смішно.- її усмішка стає ще ширшою. А-а-а!
-  Урок закінчився, а це означає, що зараз я буду страждати від допитів Віки. 
- Ну давай, розказуй.- почалося.
- Я...- не знаю, що їй відповісти.
- Ти...- хоче щось витягнути з мене подруга.
- Ну добре, слухай: я його майже не знаю— ми вчора випадково познайомилися.- відповідаю, але повну історію розповідати   у стінах класу не буду - потім все скажу.
- Майже не знаєш, а він тебе вже по голівоньці, як донечку, гладить?- серйозно питає.
- Це був дружній жест.- звідкись вже взявся Остап і втрутився у нашу розмову.
- Я тобі не друг.- роздратовано відповідаю.
- Добре, приятельський жест. - спокійно каже хлопець.
- І не приятель!- трохи підвищую голос. Що це зі мною?
- Що це з тобою?- здивовано питає Віка.- Це не схоже на тебе— зазвичай і слово не можеш сказати при незнайомцях.- суворо каже подруга.
- Він мені не незнайомець!- кидаю у відповідь і виходжу із класу на подвір'я.
- Вона завжди така - один день привітна, а іншого дня — грубить всім підряд?-почула я запитання Остапа, виходячи з приміщення.

      Уже зараз дзвінок на урок, тому збираюся піти у клас, але до мене на лавку сідає Віка.
- Щось сталося? У тебе неприємності? Можеш мені розповісти.- спокійно каже подруга.
- Вибач,я...- щось мимрю.- У мене щось поганий настрій. Мабуть, через те, що я не виспалася і...
- І-і-і...- тягне Віка.
- Вчора Марк подзвонив і сказав про зустріч, ну , щоб я принесла його светр, але не прийшов.- розповідаю головну причину. 
- Справді?- дивується Віка.- На нього це не схоже.
- Тому я така роздратована. Хоча сама  не розумію—зранку з настроєм було все добре,а зіпсувався він в один момент, коли я згадала про вчорашню "зустріч". Пробач, ти і Остап просто потрапили під гарячу руку.- дивлюся сумно на неї.
- Не треба вибачатися, тепер я все розумію. - усміхається Віка.
- Ага, я теж все розумію. Бувають моменти, коли злишся на весь світ.- каже Остап. У нього така фішка несподівано з'являтися нізвідки?
- Звідки ти взявся?- питаю його.
- Із казки прилетів. - відповідає хлопець , і у мене миттю з'являється усмішка на обличчі.
- Вибач, друже.- кажу Остапу.
- Уже друг? Щось новеньке?- усміхається. - Та нічого, розумію.Знаю, що у вас, дівчат, є такий період, що настрій змінюється кожну хвилину.- прикалюється.
- Що?! Ти зовсім безстрашний?- криво дивлюся на хлопця і червонію— ненавиджу розмови і різні жарти на подібні теми. - На майбутнє: при мені, будь ласка, на такі теми не жартуй.- серйозно кажу.
- Добре-добре, ходімо на урок,бо запізнимося.- спокійно відповідає Остап, ніби і не чув , що я йому моралі читала.

    Минув урок англійської мови. Англійська мова мені подобається.Сорок п'ять хвилин пролетіли, як доля секунди.  Я, Віка і Остап вирішили піти в магазин по морозиво— вдень ще досить жарко. Повертаючись із магазину з морозивом, Віка згадує нашу маленьку пригоду:
- Згадала одну недавню ситуацію з морозивом.- усміхається подруга.
- Будь ласка, не починай. Не хочу згадувати той день. Кожен раз, коли згадую про це, то стає соромно.- кажу їй.
- Не хочете мені розповісти?- хитро питає Остап.
- Колись може і розповімо.- відповідає йому Віка.
- Коли прийде час.- додаю і пришвидшую ходу так, що цих двох уже і не видно позаду мене.Насправді, не хочу розповідати цю історію Остапові, бо ще складеться у нього враження, як колись у мене,що Марк хам і злюка, а він не такий. Думаючи про це, звертаю в інший бік коридору і ... зіткаюся з кимось. Ще б нічого, якби в руках у мене не було морозива. Знаєте, коли натрапляєш випадково на когось, то руки летять в сторони на автоматі. Коли усвідомлюю , що вліпила морозиво у чиюсь футболку,то завмираю на місці і тримаю голову опущеною, щоб не натрапити на злий погляд моєї "жертви". Відступаю назад зі ще досі опущеною головою і винно кажу:
- Вибачте, я випадково.- тиша... Піднімаю голову і зустрічаюся поглядом з Марком. Один, два, три!Серце починає шалено стукати і робити сальто назад - різко опускаю голову. Що це зі мною? Такого ще не було... Може, це тому, що я аж ніяк не очікувала побачити на місці своєї "жертви" саме Марка?  Що за жахлива ситуація? Треба було мені таке зробити? Очікую почути дорікання в мій бік, як колись до Віки, але нічого не чутно. Піднімаю голову і бачу Марка, який починає ... сміятися? 
- Це знову повторюється. Отже, це моя доля?- усміхнено каже, а я стою з переляканими очима і не можу поворухнутися.- Настю, все добре? Ти що- перелякалася?-питає хлопець, я різко оговтуюся в цей момент і швидко витягаю з рюкзака вологі серветки.
- Вибач, вибач! Я така незграбна!- кажу це і одночасно намагаюся витерти плями від шоколадного(!) морозива на його сірій футболці (добре, що хоч цього разу не біла).
- Не треба, я сам витру.- говорить Марк і перехоплює мене за руку... Бум! Серце вискочило з грудей і полетіло в космос.В цю мить у мене по шкірі мурашки пішли. Я знову зустрічаюся з його красивими сірими очима і затримую на них свій погляд.
- Що це тут трапилося?- голос Віки приводить мене то розуму. Де ти була до тепер?