Історія однієї дівчинки

Я любила читати книги з дитинства. Моя перша книга, яку я прочитала, була «Ерагон» — як сьогодні пам’ятаю, як ночами не спала, щоб якнайшвидше її дочитати. Мені цю книгу, і взагалі весь цикл, позичила подруга.

Мій шок був справжнім шоком, коли я дізналася, що написав її хлопчик у віці п’ятнадцяти років. Мені на той час було приблизно років десять, і я підсадила свою двоюрідну сестру Катю на читання книг. Ми так надихнулися, що вирішили стати відомими письменницями і написати спільну книгу.

Катя приїхала до мене в гості, я жила в будинку, і ми обрали кабінет, де будемо писати наш витвір. Це була не моя кімната, не кухня, не зала — це був гараж, чужа територія, територія мого старшого брата. Там стояв шкіряний диван, маленький столик та його мотоцикл, усе пахло бензином і мастилом, а довкола лежали інструменти — різні ключі, гайки. Я пам’ятаю цю ніч як ніколи.

На столику стояв старий ноутбук, за столом сиділа Катя, а я стояла збоку і диктувала. Ми так старалися, що написали Вступ та декілька глав. На дворі вже була глибока ніч, усі сплять, а ми пишемо нашу першу книгу.

Раптом я відчула, що серед запаху мастила та бензину з’явився якийсь інший, кислуватий запах — навіть не знаю, як його описати.

— Кать, у мене відчуття, що з’явився дивний запах, — кажу я їй.

— Ні, тобі здається, — відповідає вона, спокійно друкуючи далі.

Раптом починає іскрити розетка, до якої був підключений ноутбук, блимає світло. Я так злякалася — але, як старша сестра, старша всього на сім місяців, кажу їй:

— Відключи ноутбук від розетки, а то ще згорить наша книга!

Треба було рятувати саме книгу — не гараж, не сестру, а книгу. А в голові стукотіло: батьки нас уб’ють.

Але ж я доросла і знаю, де вимикається щиток, щоб розетка перестала горіти, а тим часом там уже почав з’являтися вогонь.

Я біжу до будинку, якомога швидше вимикаю великий щиток, дивлюся на гараж — там досі горить світло. Думаю: значить, потрібен інший, адже в батьків двоповерховий будинок, і на кожному поверсі є свій щиток, а ще один — загальний. Біжу до іншого, на другому поверсі, вимикаю, підходжу до вікна, яке виходить на гараж, і бачу — світло все одно горить. Так страшно, як у дитинстві порвати штани, тільки ще страшніше — спалити гараж.

Думаю: ну все, залишився тільки один щиток, на першому поверсі. Спускаюся сходами, вибігаю на вулицю, вимикаю його, знову біжу в бік гаража і розумію — світло все одно горить. Повний шок, розумію: треба йти до батьків. На вулиці ніч, початок третьої, і я розумію — все, кінець, сама я вже нічого не зроблю. Але знаю, що мені допоможе брат: по-перше, це його гараж і там його мотоцикл, тож він точно зацікавлений якнайшвидше все погасити, а по-друге, він точно знає, де там щиток і як загасити цю пожежу.

Піднімаюся на другий поверх, він там живе зі своєю дружиною. Наче мишка, прошмигнула коридором і тихенько стукаю їм у двері — некрасиво заходити без стуку, та ще й на початку третьої, але часу немає, гараж же горить.

Ніхто не відчиняє, вони дуже міцно сплять. Кажу собі: зберися і йди. Заходжу тихенько в кімнату — вони сплять. Ну все, так соромно мені ще ніколи не було, але треба зізнатися й розбудити брата. Тихенько, схилившись над ним, шепочу: «Сірьожа», — щоб не розбудити його дружину. Він не чує. Ще трішки голосніше: «Сірьожа», — він знову не реагує.

Прокидається Віка, його дружина, спросоння питає, що сталося. Так, видихаю, час зізнаватися, кажу: гараж горить. Ви б бачили її обличчя. Вона копнула брата ногою і каже:

— Біжи, гараж горить!

Думаю, у брата було чарівне пробудження, добрий ранок, так би мовити. Він так швидко побіг у бік гаража, а я, як чемна дівчинка, вибачилась перед Вікою і побігла за братом.

Одним словом, він усе швидко загасив і вигнав нас із гаража — з нашого чарівного нічного офісу.

— Щоб я вас більше тут не бачив, — сказав він.

Але я йому дуже вдячна — він ні слова не сказав батькам. Уже шістнадцять років минуло з тієї ситуації, і ні він, ні Віка нікому не розповіли про те, як дві дівчинки хотіли стати письменницями і ледь не спалили гараж.

Після тієї ситуації в мене відбило бажання щось писати, але не читати. І ось нещодавно я вирішила втілити дитячу мрію. Так, я розумію, що поки не вмію красиво писати, але я вчуся, і моя мета — написати дійсно хорошу книгу, яку прочитає багато людей.

Тому буду вдячна і відповім взаємністю кожному, хто підтримає починання автора, який вчиться писати книги і перебуває в процесі створення своєї першої — не ідеальної, але першої — книги. Дякую всім за увагу.