Маленька художниця. Полуничне мистецтво.

Сонячне світло пробивалося крізь напівзакриті штори, розливаючи на підлозі золотаві плями. Маленька Ліза сиділа в кутку своєї кімнати, обіймаючи коліна. Вона більше не мала ні олівців, ні фарб, ні альбомів. Усе зникло, все опинилося у сміттєвому відрі після маминих слів:

— Дурниці це все! Малювання тебе не нагодує!

Ліза не плакала. Сльози давно скінчилися. Вона просто дивилася на білі стіни, які здавалися такими порожніми, такими німими. Але в її голівці вже народжувалася ідея.

Того дня мама вирішила зробити донечці приємне. Їй було трохи шкода тієї суворості, з якою вона вчора викинула все художнє приладдя. Тому, відклавши телефон, вона подумала: А що, якщо пригостити Лізу її улюбленою полуницею?

Вона попрямувала на кухню, відкрила холодильник, потягнулася рукою до звичної миски… Але її там не було.

— Дивно, — пробурмотіла вона.

І тут маму наче щось підштовхнуло. Серце стиснулося в передчутті. Вона поспішила назад до кімнати Лізи, і, відкривши двері, завмерла.

Перед нею розгорнулася картина, яку вона запам’ятає на все життя.

Стіни більше не були білими. Вони горіли кольорами літа. Тут були розмашисті червоні мазки, соковиті відбитки маленьких пальчиків, розчавлені ягідні плями, що перетворилися на ніжні рожеві розводи. Ліза намалювала цілий світ — великі полуничні лани, що простяглися до самого неба, дрібні ягідки, що ніби летіли вгору, ніби хотіли стати зірками.

А посеред усього цього полуничного хаосу стояла вона сама — з липкими червоними руками, з очима, що світилися натхненням і страхом одночасно.

— Лізо… — мама сказала це тихо, занадто тихо.

Дівчинка згорбилася, ніби чекала покарання.

— Я… я просто хотіла намалювати… — пробурмотіла вона, боячись підняти очі.

Мама не одразу відповіла. Вона дивилася на стіни, вдихала аромат розчавлених ягід, і раптом в її пам’яті спливло щось далеке. Дитинство. Маленька дівчинка — не Ліза, а вона сама — сидить на підлозі й малює. Малює яскравими фарбами. А потім — мамин гнів, суворе «не смій більше бруднити!» і чорна порожнеча в душі…

Вона глибоко вдихнула.

Потім сіла навпочіпки перед Лізою й ніжно витерла полуничний сік з її щічки.

— У тебе дуже красиво вийшло, — прошепотіла вона.

Дівчинка здивовано зиркнула на маму.

— Правда?

— Правда.

Ліза несміливо усміхнулася. А мама зрозуміла: вона не допустить, щоб її донька виросла з тією самою порожнечею всередині.

Наступного дня вони разом купили нові фарби.