Пролог. Горлянка та чіпкі пальці Пітера.

 Усунути доктора, "дебільного татка", було легко. Певна річ, одинадцять, тільки й могла про це мріяти, але наразі її затримали. Це було легко... але могли й труднощі бути. Якийсь галас. 

Але який?

 Ти й справді думала, що все мине так просто? Бути може... Звісно... Ні ?

 Напруга. М'якосерцева Т/І, Ти сподівалася, що через стільки днів цей жах скінчиться? Люди ж нічого не відали й не знали, вони просто грали.

От тільки, коли звичайна мить життя перетворилася на виживання ?

 Чи скінчиться партія? Якби не люди, якби не вони, то що? 

Довгий крик змовк. Мало-помалу все почало забуватися, така велика плутанина, така дружба. Далечінь...

 Довга низка коридорів, на хвилину її оточив мрак.

От ще одна лампочка луснула. Довбезний день.

 "Тебе знайдуть."

  - Схоже, невдача й вправду передається від людини до людини.

 Відлуння рухів, та ці кроки...

 "Скільки ще плекати терплячість? Людяність. . ."

Наче нічого не відчуваючи, майже нічого, вона поставила одне-єдине (те саме) питання. . Цікаво чому він не зміг?

 Напевно, лікар був не таким тямущим, у нього могло й не бути справжнього дару. Вона все прокручувала у голові, ту саму мить, коли могутність її тіла прорізала повітря, дівчина бачила, як тіло чоловіка відлетіло й зігнулося біля стіни... На білій одежі, здається, була кров.

Навіть запах пропав, ані сморіду, ані сили...

 Як же ж вона не любила, коли їй заважали...Його тінь неначе зменшилась, наче він почув це питання.

  - Чому ж ти її тоді не убив?

 Певна річ, вона мусила його запитати, але от Пітер не мусив..відповідати. Він хотів зрушити убік, але не зміг.

 А десь далі лаборант вже завалиася та не встав. Люди попадали під тією силою. Горло дерло.