3

Вона була дуже слабка, її прозорі, хворі крильця ледве тримали її саму. Але всупереч на це вона, наша фея, побігла до того, кого любила, думаючи, що краще вмерти самій.

На очах велетня знову розгорнулася трагічна картина, боса дівчина на якій легка прозора сукня, місцями забруднена землею та кров’ю, бігла до того, що зруйнував і вкрав її серце. Яке ж все-таки дурне та наївне дівча, спало на думку велетня.

Велетень жив досить довго в цьому світі, щоб розрізняти гнилі та світлі душі. І він присягнув своїй покійній матінці, що ніколи не загубить невинну душу. Тож уже знав, що зробить. На жаль істоти, розумію уроки життя лише коли з ними трапиться біда. Іншого шляху немає, він знав це, тому продовжував з болем дивитись далі, чекаючи на кульмінацію.

Тим часом із криком «НІ» та сльозами на очах дівчина зістрибнула з моста розпрямивши свої крильця. У цей страшний день стихія була не на її боці, вона страшенно заважала і не давала схопитися за руку людину, що падає.

- Допоможи - з болем шепотів він, що ще більше розривало її душу

І ось секунда і ще одна, вона все ж таки змогла досягти своєї мети, своїми маленькими рученятами обхопила його і змогла кинути його на міст, з якого стрибнула. Оглядаючи його непритомне тіло, вона злякалась, що не встигла. Але в той момент, вона згадала, що колись казала її мати.

«Люба моя, знай ми феї маємо одну особливість. Ми закохуємось тільки один раз у своєму житті. Наша сила кохання настільки велика, що у критичний момент, ми можемо врятувати свою половинку, навіть з лап смерті. Просто треба передати маленьку частину себе, яка захована у твоєму серці. З тим самим ми передамо, ще поливну нашої магії. Але...»