2

Велетень почав тихо повертатись до неї, щоб подивитися хто там пищить як комарик і був вражений картиною, яка відкрилася йому, що мимоволі зареготав, та так голосно, що земля почалася труситься під ногами.

-Дурна, ой яке ж мале дурне дівча - говорив він, сміючись і при цьому витираючи сльози, що набігли на його очі від кумедності ситуації в якій виявився

- Відпусти його, прошу! - твердо стоячи на своєму, вона не хотіла відступати від своєї витівки, не слухаючи своїх рідних, друзів, бігши на зустріч небезпеки їй хотілося одного, врятувати свого коханого.

- Яка настирлива! Ти хоч знаєш, за що він у моїх руках. Просто так до мене не потрапляють, тільки якщо сильно завинив.

-Ні, він хороший - на що велетень лише широко посміхнувся

- Ну добре, раз так просиш, то злови його. - після чого підкинувши високо вгору хлопця, він кинув його у бурхливу річку.

Для маленької дівчинки час уповільнився, сльози наверталися на її очах. Вона бачила як величезна рука велетня зникає в хмарах. Почула пронизливий голос, наповнений страхом свого коханого, а потім його таке знайоме, таке та затишне тіло. Здавалось вона згадала саме в цю мить всі світлі моменти пов’язанні з ним. Його погляд, його таку світлу посмішку, яка освітлювала найпохмуріший її день. І ці очі. Неймовірні очі, схожі на цю бурхливу темну річку, де ховалася небезпека. Але вона все одно знаходила там тепло.