ГЛАВА 12. ДАВИД І МАЯ. ВСЕ ТАЄМНЕ СТАЄ ЯВНИМ.

Дивно, але вже стало нормою, що переважно (десь приблизно так у 80% від загальної маси) у всіх любовних романах  один з головних героїв має гарний голос, а інший почувши його починає  одразу відчувати якісь почуття. Але Давид здивувався зовсім не тембром, та красою, а швидше емоціями  які він зміг передати.  Не бажаючи переривати заняття, чоловік вже хотів зачинити двері в аудиторію, аж раптом,,,
-Мая   Олександрівна. це знову не Всесвітня література!!!- звернулась до« Лізи»(чи  виходить тепер   не Лізи, Бог його зна)дівчина з першого ряду.
-І знов ти права Олесю, але тепер я хочу продекларувати мій найулюбленіший вірш, точніше шотландську баладу:
З вересового квіту
Пикти варили давно 
Трунок, за мед солодший, 
Міцніший, аніж вино.
Варили і випивали
Той чарівний напій 
І в темрявих підземеллях 
Долі раділи своїй.
Та ось володар шотландський
— Жахались його вороги! —
Пішов на пиктів оружно,
Щоб знищить їх до ноги.
Він гнав їх, неначе ланей,
По вересових горбах,
Мчав по тілах спогорда,
Сіяв і смерть, і жах.
І знову настало літо,
Верес ізнов червонів,
Та трунок медовий варити
Вже більше ніхто не вмів.
В могилках, немов дитячих,
На кожній червоній горі,
Лежали під квітом червоним 
Поснулі навік броварі.
їхав король шотландський
По вересовій землі;
Дзинчали завзято бджоли,
Курликали журавлі.
Та був можновладець похмурий,
Думу він думав свою:
«Владар вересового краю —
Чом з вересу трунку не п’ю?»
Раптом васал королівський
Натрапив на дивний схов:
В розколині між камінням
Двох броварів знайшов.
Витягли бідних пиктів
Миттю на білий світ —
Батька старого і сина,
Хлопця отрочих літ.
Дивився король на бранців,
Сидячи у сідлі;
Мовчки дивились на нього
Ті броварі малі.
Король наказав їх поставить
На кручі й мовив: — Старий, 
Ти сина й себе порятуєш,
Лиш тайну трунку відкрий.
Глянули вниз і вгору
Батько старий і син:
Довкола — червоний верес,
Під ними — клекіт пучин.
І пикта голос тоненький
Почув шотландський король:
— Два слова лише, володарю, 
Тобі сказати дозволь!
Старість життя цінує.
Щоб жити, я все зроблю
І тайну трунку відкрию,
— Так він сказав королю.
Немов горобчик цвірінькав,
Мова лилася дзвінка:
— Відкрив би тобі таємницю, 
Боюся лише синка.
Смерть його не лякає,
Життя не цінує він.
Не смію я честь продавати,
Як в очі дивиться син.
Зв’яжіть його міцно, владарю, 
І киньте в кипучі нурти,
І я таємницю відкрию,
Що клявся повік берегти.
І хлопця скрутили міцно,
І дужий вояк розгойдав
Мале, мов дитяче, тіло 
І в буруни послав.
Крик бідолахи останній
Поглинули хвилі злі.
А батько стояв на кручі
— Останній пикт на землі.
— Владарю, казав я правду:
Від сина чекав біди.
Не вірив у мужність хлопця,
Який ще не мав бороди. 
Мене ж не злякає тортура, 
Смерть мені не страшна,
І вересового трунку
Зі мною помре таїна!
Переклад Є. Крижевича
- 
Вересковий трунок 
Шотландська балада 
(Роберт Стівенсон)
 
«Мая Олександрівна???!! Так Ліза зовсім не Ліза, а Мая виходить?? Тобто зовсім не студентка, а моя колега – викладач!! Що за херня ?!!» - образа, злість, такий калейдоскоп  емоцій Давид взагалі ніколи не відчував, а ось тепер!!!
«Так значить!!! Я тебе почекаю Ліза-Мая!! Готуйся до пекла»- прийняв рішення чоловік.
Невдовзі пролунав дзвінок на перерву, Мая виходячи з аудиторії не помітила рух позаду і здригнулась коли почула гучний шепіт на вухо:
-Так ось де ти, студентка, Ліза? Чи краще викладач Мая Олександрівна??- мабуть, від раптового близького контакту  чи  шепоту, чи ще від чогось  – найменші волосинки на потилиці піднялися та встали дибки, а легені забули свою головну функцію — дихання. «Ну все, добігалась шановна Мая Олександрівна!»-промайнула думка у жінки, але одразу ж вона згадала клятву яку собі дала «Ти не полохливий заєць, ти не  страус і  тим паче давно вже не маленька дівчинка, Мая.»- ствердно кивнула сама собі зібрала волю в кулак і розвернулась лицем до декана факультету:
- Вітаю, Давид Маркович! Ви мене налякали, я не помітила вас коли виходила  аудиторії. — спокійним  тоном промовила жінка
-І тобі добрий день!  Так що? не перериваючи контакту примружив очі Давид
-Що, що? Не розумію! - додала у свій голос льодяні нотки Мая і одночасно висвободила руку, яку чоловік стримав трохи вище ліктя.
- Що за дитячій садок ти влаштувала у понеділок, я ось про що!- почав нервувати Давид
- Ааа,  так ви про той випадок біля кафе? Це звичайне непорозуміння! Ви ж самі вирішили що я студентка, я просто не захотіла ставити вас у незручне становище!- все таким же спокійним тоном відповіла Мая, хоча і відчувала себе желе. Тобто всередині вона так тремтіла, чому і сама не могла дати відповідь, адже вона не відчувала страх чи загрозу від Давида зовсім. Цей її стан більш схожий ….на що? Да хто його знає, але відчувала, що потрібно триматися подалі від  цього чоловіка.
- Не хотіла ставити у незручне становище значить? А ім’ям чому іншим назвалась?- не відступав чоловік.
-Та яка різниця, як я тоді назвалась! Тепер ви знаєте, що я викладач, а не студентка і ім’я моє вам також  тепер відоме ! – почала втрачати терпіння Мая —   Можу я вже йти, в мене скоро наступне заняття?! – опанувавши себе, знову спокійно запитала  дівчина і не дочекавшись відповіді попрямувала далі по коридору.