Ая

— Привіт, — переступаючи босими ногами мала привіталась з дивною жінкою у довгому балахоні.

— Добридень, — вважаючи що маленька не помітила, жінка завела руку з димливою цигаркою за спину.

— А ви отутечки одна? — дитя потягнула крихітними пальчиками локон-пружинку рудого волосся. Букля на мить випрямилась і знову стала туга мов пружина.

— Як бачиш, — жінка знизала худими плечима і спробувала загасити недопалок.

— Вам же незручно, — очима дівчинка вказала за спину, звідки тонкою цівкою вгору підіймався димок, — Загасите? Можу відвернутися якщо це секрет, — і, не чикаючи відповіді, розгорнулась в іншій бік. 

— Все гаразд, можеш обернутися. Як тебе звуть?

— Ая, — дівчинка вказала рукою на себе.

— Що ти тут робиш, Ая?

— Не знаю, — щиросердно призналась дитина, — Тільки пам’ятаю як була у ліжечку і мені було то жарко, то холодно, а ще трясло дуже, наче Вовка знову грав у землетрус і рятівників. Тільки знаєте, — мала нахилила голову і довірливо зазирнула в темні провали, що у жінки були замість очей, — Вова дуже втомися і тому спав на сусідньому ліжечку і не як не міг трясти ліжко.

— Що ж по-твоєму сталося? — на мить в темних очних провалах блиснув вогник.

— Я кликала на допомогу, — прошепотіла вона, прикривши ручками ротик.

— Хтось прийшов до тебе, допоміг? — поцікавилась жінка.

— Так, прийшла няня, — сині, немов небо, очі опустилися долу, — Помацала лоба, проговорила щось про природний відбір і вийшла з кімнати.

— Ая, що сталось далі? — худі пальці незнайомки торкнулись хвильок на голові малечі.

— Потім мені захотілося спати і я сильно-сильно замружила очки.

— Добре, — ледь стримуючи гнів, щоб не налякати дитину відповіла дивна леді, — А скільки тобі років?

— Шість, — дитя шаркнуло ніжкою.

— Де ти живеш? — тонкі губи роз’їхались в посмішку дивлячись на дитячу реакцію. 

— Жила? — руді вії на хвильку прикрили блакить очей, — Ви хочете з’ясувати де я жила? Адже я померла, так?

— Чому ти так вирішила? — жінка зробила невеликий крок назад, зачепилась за щось і нерозбірливо буркнувши лайку повернулась на те місто де стояла.

— Ви ж смерть? У вас і атрибут є, об який ви ніжкою зачепились.

— Смерть, — жінка машинально кивнула головою так що капюшон сповз надто низько закривши огляд. — А це коса, — худі пальці перебрали держак і пошкрябали маленьку щербинку, — Розумієш, люди чомусь представляють нас Смертей, саме такими, — кістлява рука провела вздовж балахона, — Доводиться відповідати образу, — темні провали очей трохи винувато втупились на вістрям залізничного наконечника.

— Якщо я вас представлю іншою, ви змінитесь? — розові губки округлились в букву «о», а ніжка знову зашаркала від нетерпіння.

— Тобі лячно на мене таку дивитися? — смерть накренила голову в бік з цікавістю розглядаючи дівчинку.

— Ой, ні, що ви, що ви, — рученятка замахали у повітрі, — Бачили б ви директрису нашого притулку, — і пошепки додала: — Вона і по страшніше буде. Та ні, страшна-страшна. А ви добра, хоч і палите. Не кричите на мене, не посилаєте у різні місця. Знаєте, де ті місця ніхто з діточок в нас не знає, а коли питаєш нянь вони сміються, а потім б’ють по губах. Шкода, звичайно, що зі мною таке сталося, — тихий видох, — може якось було б інакше.

— Як інакше?

— Анжела Едуардівна тиждень розповідала про чоловіка який приходитиме до мене, буде носити солодощі, подарунки, — дитя розправило малесеньку складку, — А я повинна буду його слухатися і робити що він скаже. Може він ходів мене забрати до сім’ї? Я була б слухняною і невередливою, — в блакитних очах блиснули сльози.

— Мила, не засмучуйся, — рука жінки потягнулася і погладила дитя по голові, — Все ще налагодиться.

— Я померла? — декілька сльозинок скотилось по щоках вниз.

— Ні, — капюшон похитнувся, але залишився на місці, — Зазвичай за душами померлих я прихожу сама. До таких як ми сам ніхто не приходить.

— Хм, тоді виходить я у вас в гостях? — розгубилась мала.

— Так, — жінка посміхнулась, — А як називається твій притулок?

— «Яскрава радість». Красиво звучить?

— Так, — смерть перевела погляд на свою косу, — Звучить красиво…

Але додумати смерть нічого не встигла над скелею розлетілися різноколірними іскрами маленькі зірочки. Перед співрозмовницями з'явилась прекрасне юне створіння в жовтій сукні з воланами якими красиво грався вітерець.

— Аделаїда, — звернулась новоприбула до смерті, яка застигла як лань перед вовком, — А що в тебе робить маленька Ая?

— Добридень, — маленька хитнула головою і руді пружинки колихнулись, — А ви хто?

— Мене Вандою звати, — протягнула руку з яскравим манікюром, привітно посміхнувшись дівчинці, — Працюю на посаді долі. І як представник цієї сфери, вимагаю твого повернення в тіло. Пожалій медсестру Надію, вона ридає під реанімацією без зупинки. Біжи, маленька, все у тебе буде добре, не час ще тобі до нас.