Розділ 2. А в Колорадо йдуть дощі

— Гей! Спляча красуне, ми приїхали, — гукнув водій — чоловік у роках з розкішними сріблястими вусами.

Грейс потерла очі і зніяковіло усміхнулася, бачачи, що автобус вже спорожнів.

— Вибачте, сер.

— Не біда. Буває, — у відповідь усміхнувся він.

Забравши багаж, Грейс зупинилася на тротуарі і намагалася розгледіти батька. Тільки зараз задумалась над тим, чи впізнає його через одинадцять років. У повітрі повис аромат дощу, що наближався. Піднявся теплий літній вітер і розтріпав її довге біляве волосся. Грейс перекинула пасма через плече й обернулася. На протилежному боці був припаркований темно-синій джип. Притулившись до його капота стояв чоловік у звичайних темних джинсах, футболці та клітчатій сорочці з закоченими рукавами. На його світлому волоссі красувався ковбойський капелюх. У спогадах враз виник колишній образ батька і навіть через понад десять років Грейс не сумнівалася, що поруч з автівкою саме Тімоті Епплгейт.

З неба впали перші гарячі краплі дощу і, взявши ручку валізи, Грейс поспішила до автомобілю.

Тімоті продовжував роздивлятися прибулий з Солт-Лейк-Сіті автобус й не звернув на неї уваги.

— Містер Епплгейт? — обережно спитала Грейс, дивлячись на нього.

— Чим можу допомогти? — він обірвав себе й вдивився в її обличчя. — Грейс!

— Так. Це я, — вона ніяково змовкла.

— Ти... Ти виросла... Не знаю, що сказати, аби не здаватися тобі дурним старим, — не менш розгублено відповів Тімоті.

Грейс мовчки піддалася пориву і притулилася щокою до його сорочки. Від Тімоті пахло свіжоскошеною травою та кіньми.

Тімоті притис її до себе й поцілував у маківку:

— Грейсі, мій маленький Жовтець.

— Ти пам'ятаєш це прізвисько? — Грейс всміхнулася, міцніше притискаючись до Тімоті.

— Звісно. Як я міг його забути? Це ж ніби частинка тебе. Вибач за те, що тоді пішов, — промовив, погладжуючи її довге волосся.

— І не дивно. Я взагалі не знаю, як ти прожив з нею сім років. Я ось теж втекла.

— Джозі заборонила навіть з Днем ​​народження тебе вітати. Якби не Ненсі, ти б думала, що я космонавт, котрий загубився десь на Марсі, — сумно усміхнувся Тімоті.

— Іноді так і думала, — сумно кивнула Грейс. — Дощ?

— Погода у нас нині дивна до неможливості: то спека, то зливи. Доведеться тобі звикати, — винувато відповів.

— І не тільки до погоди, — задумливо промовила Грейс, сідаючи на переднє сидіння джипу.

Тімоті закинув її валізу в багажник і сів за кермо.

— Не хвилюйся. Я гадки не маю, які у тебе смаки, але думаю, тобі сподобається і ранчо, і його мешканці. Ліз м'яка й добра жінка, за десять років нашого подружнього життя я ще не чув, як вона свариться. З хлопцями теж думаю порозумієшся. Твого старшого брата звати Тай. Він вже дорослий зовсім, йому двадцять п'ять. Молодший Купер, йому дев'ятнадцять. Ви майже ровесники. Вони справді добрі та відкриті хлопчики.

— Вибач за нескромне запитання, — Грейс крутнулася на сидінні. — А де їхній батько? Ліз розлучена?

— Її чоловік загинув дванадцять років тому. Автомобільна аварія, — стримано відповів Тімоті.

— Вибач. Я не… — Грейс судомно ковтнула. — Вибач.

— У нашому домі ти можеш говорити про все, що думаєш. Ми дуже цінуємо чесність. І якщо хочеш, якщо готова, можеш знову звати мене татом.

— Я й не переставала це робити, — усміхнулася Грейс, дивлячись на його анфас.

— Ми всі порозуміємося. Якщо буде важко — просто кажи мені. Рішення знайдемо разом.

— Обіцяю, — Грейс знову всміхнулася і взялася розглядати у вікно колорадські пейзажі.

Автобусний вокзал був при в'їзді в місто, тому Форт-Коллінз Грейс так і не побачила. Вони виїхали на автостраду і звернули на північ. Грейс бачила рівну дорогу з акуратно висадженими обабіч високими молодими дубами та хвойними деревами. Час від часу вони оминали повороти з симпатичними дорожніми покажчиками: ранчо «Спайса», ранчо «Голдмайєр», навіть ранчо «Тара»*, дивлячись на яке Грейс засміялася. Десь за тими вивісками слабко виднілися контури маєтків, підсвічені вже ввімкненими ліхтарями.

Нарешті Грейс побачила невеликий вказівник м'якого кремового кольору.

— «Ранчо «Епплгейт». Ласкаво просимо», — прочитала вголос.

— Майже приїхали і я трохи хвилююся, — зізнався Тімоті, повертаючи на курну дорогу.

— Чому? — здивувалася Грейс. — Ти так нахвалив мені свою сім'ю, що навіть я не хвилююся.

— Не знаю. Ти звикла до міста, а ми живемо цілком просто і не вибагливо. Тобі таке життя здасться нудним та нецікавим. Як колись Джозі, — сумно мовив Тімоті.

— Я не Джозі, тату, — Грейс поклала долоню на його руку, котрою він стискав кермо. — Мені все сподобається. Не переживай.

Автомобіль зупинився перед симпатичним двоповерховим маєтком у колоніальному стилі приємного лимонного кольору. До нього вздовж довгої алеї тяглися вуличні ліхтарі зі смішними розплющеними капелюшками та приємним жовтуватим світлом. У вікнах першого поверху теж привітно горіло світло. В одному з вікон майнула тінь і штори миттєво опустилися.

Грейс проковтнула важку грудку в горлі.

— Вони теж хвилюються. Усі ми хвилюємось, але це лише перші хвилини. Якщо щось піде не так — сміливо кажи. Добре? — знову наголосив Тімоті.

— Так, тату, — Грейс підбадьорливо йому кивнула, хоча в самої серце дріботіло десь у п’ятках.

Тімоті взяв її валізу, а другою рукою стиснув худеньку долоню:

— Замерзла зовсім. Ходімо швидше.

Вони побігли сходами до вхідних дверей і Тімоті постукав дверним молоточком у формі підкови.

Двері відчинилися й на порозі з'явилася місіс Епплгейт. В автобусі Грейс кілька разів намагалася уявити дружину батька та її дітей, але всі вони виявилися зовсім не такими, як малювала уява.

— Ласкаво просимо на «Епплгейт». Я — Елізабет, — руку для вітання простягла невисока пухка жінка з хвилястим русявим волоссям, розділеним на проділ і сколотим на потилиці. Тонкі локони вилися по її скронях, надаючи миловидному обличчю зі світло-зеленими очима свіжості та юності. На її вустах застигла привітна тепла усмішка, а протягнута долоня трохи тремтіла.