Оповідання 11. Справжній скарб Лісової школи

Літо в лісі було теплим і довгим, наче солодка пісня мами-лисиці. Сонце лагідно просочувалося крізь густе листя дубів, малюючи на землі рухливі золотаві візерунки. Повітря було густим від пахощів стиглої суниці та нагрітої хвої. Минуло вже кілька тижнів канікул, і хоча кожен насолоджувався відпочинком, у серцях звірят почав оселятися легкий сум за друзями.

— А давайте зустрінемося! — вигукнула Іскра, перестрибуючи з гілки на гілку біля хатинки Ярка. — Я вже забула, як сміється Плямчик! — І влаштуємо пікнік! — одразу підхопила Крихта, яка саме пробігала повз. — На нашій улюбленій галявині біля старого дуба. — З їжею? — почувся сонний, але зацікавлений голос Пухлика з-за куща малини. — Звичайно, з їжею, — засміялася косуля Зірка, що саме підійшла до компанії.

І вже наступного дня галявина ожила. Кожен приніс щось особливе. Пухлик притягнув величезний плетений кошик, з якого пахло пиріжками та сушеними яблуками. Зірка розклала на великому листку лопуха ідеально рівні, вимиті до блиску лісові ранетки. Плямчик приніс пакунок, перев’язаний травою, який він назвав «сюрпризом» (хоча, коли його відкрили, там виявилося просто дуже багато блискучих камінців із річки). Іскра принесла свіжий мед, а Тишка — тиху радість і кілька жмень найсолодшої чорниці.

— Як же добре знову бути разом! — зітхнула Іскра, ласуючи медом. — Наче ми й не розлучалися на ці канікули, — додала Крихта, вмощуючись на м’якому моху.

Після ситного обіду, коли сонце почало хилитися до полудня, вовченя Грім підскочив на лапи: — Досить сидіти! А давайте грати в схованки! — Я буду водити! — миттєво вигукнув Плямчик, закриваючи очі лапками. — Тільки чур не підглядати і не ховатися на деревах, де я не дістану! — Раз… два… три… чотири… П’ять, я йду шукати! — пролунав голос єнота на весь ліс.

Звірята розлетілися в різні боки, наче налякані горобці. Іскра миттю зникла в густому листі ліщини. Тишка, маленька й непомітна, присіла біля самого стовбура дерева, злившись із корою. Пухлик намагався сховатися за кущем папороті, але його пухнастий хвостик і великий кошик весь час визирали з-за листя. Грім, користуючись своєю спритністю, заліг за великим моховитим каменем.

А їжачок Колючка помітив невеликий пагорб, утворений корінням дуже старого, поваленого дерева. Земля там трохи осипалася, утворюючи затишну нішу. — О, тут мене точно не знайдуть, — прошепотів він і обережно проліз усередину прохолодної схованки. Там пахло старою деревиною і грибами. Колючка вмостився зручніше, але раптом відчув, що його лапка натрапила на щось тверде і холодне, зовсім не схоже на коріння чи камінь.

— Що це тут?.. — пробурмотів він. Він почав обережно розгрібати лапками землю та сухе листя. З-під шару ґрунту показався кутик темного дерева, оббитий іржавим металом. Колючка напружився і витягнув на світло маленьку, міцно збиту скриньку. — Ого… — прошепотів їжачок, і його колючки злегка затремтіли від хвилювання.

— Я знайшов Грома! І Пухлика теж бачу! — закричав десь поруч Плямчик, тріщачи гілками. Колючка виліз зі своєї схованки, тримаючи знахідку перед собою. — Я… я теж щось знайшов! — вигукнув він, і його голос перехопило від захвату.

Звірята миттєво забули про гру і зібралися в тісне коло. — Це що… справжній піратський скарб? — прошепотіла Крихта, широко розплющивши очі. Колючка з великим зусиллям підняв кришку. Вона піддалася з гучним скрипом. Всередині, попри роки під землею, все виблискувало: там були великі скляні камінці, що грали всіма кольорами веселки, старі металеві ґудзики з гербами, блискучі шовкові стрічки, які дивом зберегли свій колір, і кілька дивних монет.

— Це справжній скарб! — вигукнув Плямчик, і його очі загорілися азартом. — Ми тепер найбагатші звірі в лісі! — Ого… — прошепотів Пухлик, навіть забувши про залишки пиріжка в лапках. — І він тепер наш? — обережно запитала Зірка, дивлячись на пані Сову, яка (як ми знаємо) завжди була десь поруч у думках звірят.

На галявині запала тиша. Сонце грало на блискучих гранях камінців, і кожен у цей момент про щось подумав. — Ми ж його знайшли, — сказала Іскра, торкаючись рожевої стрічки. — Ми маємо право його залишити. — Значить, можемо поділити порівну, — додала Крихта. — Кожному по камінцю і по стрічці. — Я хочу той найбільший блискучий камінчик! — одразу вигукнув Плямчик, уже простягаючи лапку. — Він буде ідеально виглядати в моїй колекції. — А я б взяла цю стрічку… вона така гарна, — тихо сказала Зірка.

Грім, який досі мовчав, уважно подивився на скриньку, а потім на друзів. — Стривайте, — твердо сказав він. — Що таке? — здивувався Плямчик. — Тобі не подобаються камінці? Грім насупився: — Справа не в камінцях. Ви подумали — а чий це скарб був? Хтось його тут сховав, мабуть, дуже давно. — Може, хтось його загубив і дуже сумував, — тихо додала мишка Тишка.

Колючка, який знайшов скриньку, подивився на свої лапки: — Вона лежала тут дуже довго. Може, це скарб старого лісника або когось, кого вже немає в лісі. Пухлик почухав голову, збивши набік свій капелюшок: — Але якщо ми його поділимо… камінці розійдуться по нірках. І все. Що нам з цього насправді?

Оленя Ярко, який досі стояв трохи осторонь, нарешті зробив крок до середини кола. — А що, якщо… ми не будемо його ділити між собою? — А що тоді? Викинемо назад? — вигукнув Плямчик, обіймаючи свій уявний камінчик. Ярко подивився на друзів глибоким, мудрим поглядом: — Ми можемо віднести його до нашої Лісової школи. Пані Сові. — Навіщо? — здивувалася Крихта. — Школа ж зачинена на канікули.

— Для того, щоб зробити нашу школу ще кращою для всіх, — пояснив Ярко. — Ви ж пам’ятаєте, як пані Сова казала, що школа — це наш спільний дім. Ми можемо використати ці речі, щоб прикрасити клас, або Майстер зможе зробити з металевих деталей щось корисне для всіх. Ці камінці можуть стати нагородами для найкращих учнів або просто прикрашати наш ґанок, щоб кожному, хто приходить, ставало радісно.

Звірята знову замовкли. Ідея Ярка була несподіваною. Кожен уявив свою теплу школу. — Нові книжки з картинками… — задумливо промовила Іскра. — Або мозаїка на стінах нашого класу, — додала Зірка. Майстер, який досі мовчки вивчав петлі на скриньці, кивнув: — Я міг би полагодити старі шафи, використовуючи ці міцні деталі. Вони прослужать ще сто років. Пухлик усміхнувся: — І, може, пані Сова дозволить зробити нові зручні лавки в шкільному саду.