Оповідання 9. Блакитний вогник весни, або Головне правило лісових мандрів

Весна в ліс прийшла не з гуркотом, а на м’яких лапках, тишком-нишком перетворюючи все навколо. Ще вчора на затінених галявинах лежали брудні рештки снігу, а сьогодні звірята, прокинувшись, раптом відчули: світ змінився. Повітря стало солодким і свіжим, воно пахло вологою корою, молодим мохом і чимось зовсім новим — запахом пробудження. Струмочки, які взимку мовчали під льодом, тепер весело дзюрчали, перестрибуючи через камінці й розповідаючи всьому лісу, що час прокидатися.

У Лісовій школі того ранку ніхто не міг зосередитися на зошитах. Всі очі були прикуті до вікон. — Дивіться, верба розпустилася! — шепотіла Іскра Плямчику. Пані Сова, спостерігаючи за своїми учнями, зрозуміла: сьогодні наука в класі не піде. Вона закрила книгу й урочисто оголосила: — Схоже, мої дорогі, настав час нашого першого весняного походу.

Клас миттєво вибухнув радісним галасом. — У похід?! Справжній?! — підстрибнула на місці Іскра, її хвостик закрутився від захвату. — З перекусом? З великим-великим перекусом? — уточнив Пухлик, уже подумки складаючи в рюкзак пиріжки з капустою. — І з пригодами! — додав Плямчик, поправляючи свої уявні мандрівні окуляри.

Пані Сова підняла крило, закликаючи до тиші. — Так, у похід. Ми підемо до Великої Сонячної Галявини. Але пам’ятайте головне правило: ліс навесні дуже мінливий. Ми маємо триматися разом, як один ланцюжок. — Разом, — серйозно кивнув оленя Ярко, який завжди відчував відповідальність за друзів. — І не відставати ні на крок, — додав бобер Майстер, перевіряючи міцність лямок свого рюкзака.

Невдовзі весела компанія вже крокувала вузькою лісовою стежкою. Ліс був зовсім не такий, як узимку. Він здавався напівпрозорим і світлим. На гілках беріз і ліщини з’явилися маленькі, липкі зелені листочки, які на сонці виглядали як смарагдові краплинки. Птахи співали так натхненно й голосно, ніби влаштували справжній лісовий концерт на честь закінчення холодів.

— Дивіться, який прудкий струмочок! — вигукнула ховрашка Крихта, перестрибуючи через вузький потік води. — А там метелик! Перший жовтий метелик! — Іскра намагалася наздогнати крилатого вісника весни, але вчасно згадала про настанову пані Сови й повернулася в стрій.

Зайчик Пухлик йшов дуже зосереджено, уважно дивлячись під лапи. — Може, тут уже пробивається якась молода кислиця або перший щавель… — бурмотів він собі під ніс, шморгаючи рожевим носом.

Їжачок Колючка йшов у самому кінці ланцюжка. Він за своєю природою був споглядачем. Йому подобалося помічати те, на що інші, біжучи вперед, не звертали уваги: незвичний візерунок на корі, крапельку роси в чашечці старого листка або дивну форму камінця.

І раптом у густій торішній траві, яка вже почала жовтіти під натиском нової зелені, він побачив щось неймовірне. Маленькі, тендітні блакитні квіти. Вони були кольору весняного неба перед заходом сонця — глибокого, чистого блакиту. Їхні пелюстки здавалися майже прозорими, а в самому центрі сяяла маленька золота цяточка.

— Ого… — прошепотів Колючка, зупиняючись. — Які ж ви гарні… Він ніколи раніше не бачив пролісків так близько. Йому здалося, що ці квіти — це маленькі шматочки неба, які впали на землю і вирішили тут прорости. Колючка присів поруч на лапки. Він обережно, ледь торкаючись кінчиком пальця, погладив пелюстку. Вона була прохолодною і ніжною.

Їжачок зовсім забув про похід. Він розглядав, як сонячне світло грає на блакитних пелюстках, як маленька мурашка зацікавлено обповзає стебло. Час для нього зупинився. Але коли він нарешті підвівся і підняв голову, щоб покликати друзів… Стежка була порожня. Тільки сонячні зайчики витанцьовували на корі дерев.

— Ей? Друзі? — тихо сказав Колючка. Його голос здався йому дуже маленьким у цьому великому лісі. Ліс відповів лише тихим, ледь чутним шелестом молодого листя високо вгорі. Колючка відчув, як у грудях щось стислося. Серце почало битися частіше: «тук-тук-тук». — Я… мабуть, просто трохи відстав, — заспокоював він себе пошепки. — Зараз я їх наздожену.

Він зробив кілька кроків вперед по стежці. Потім зупинився. Йому здалося, що стежка роздвоюється біля великого дуба. «Чи ми йшли праворуч? Чи ліворуч?» — гарячково думав він. Колючка повернувся назад, спробував згадати, де був струмок. Але в весняному лісі все виглядало схожим — скрізь була молода трава і білі стовбури беріз. — Ой… — їжачок притулився спиною до поваленого дерева. Він зрозумів: він не знає, куди йти далі.

Тим часом решта класу вже дісталася до Великої Сонячної Галявини. Це було чудове місце: навколо росли старі сосни, а в центрі розкинувся справжній килим із м’якої зеленої трави. — Тут і зробимо привал! — оголосила пані Сова, поправляючи окуляри. Звірята з радісним криком почали скидати рюкзаки. Пухлик вже розкладав на широкому лопуху свій перекус, Побігайчик міряв галявину швидкими стрибками, а Іскра збиралася затіяти гру в хованки.

Вона озирнулася навколо, шукаючи, хто буде «водити». — А де Колючка? — раптом запитала білочка. Клас миттєво замовк. Веселощі зникли, як за помахом чарівної палички. Ярко швидко оглянув усю групу, перераховуючи друзів. — Один, два, три… Майстер тут, Тишка тут, Грім тут… Колючки немає. — Він ішов позаду мене, — сказав Майстер, нахмурившись. — Я думав, він просто розглядає камінці біля струмка.

Минула хвилина. Потім друга. Всі вдивлялися в лісову хащу, звідки вони щойно прийшли, але маленької колючої спинки ніде не було видно. — Він загубився, — тихо, ледь чутно промовила мишка Тишка, і її вушка сумно опустилися. Пані Сова одразу стала дуже серйозною. Її очі стали великими й уважними. — Спокійно, діти. Без паніки, — сказала вона голосом, який миттєво вселив у всіх надію. — Ми знайдемо нашого друга. Але для цього нам треба діяти злагоджено, як одна команда.

Вона подивилася на звірят. — Хто відчуває в собі сили піти на пошуки? — Я! — зробив крок вперед Ярко. — Я знаю кожну гілку на цій стежці. — І я піду! — додав вовченя Грім. — У мене гарний нюх, я відчую запах Колючки. — Я побіжу по кущах, там, де стежка звертає до річки, — запропонувала Іскра.