Оповідання 8. Побігайчик і вітер у вухах, або Як знайти своє місце

Ранок у Лісовій школі починався так само, як і сотні ранків до цього. Великі сніжинки, схожі на пухнасті білі пір’їнки, ліниво кружляли за вікном, лягаючи на підвіконня. У класі було тепло, пахло сухою травою, якою були набиті подушечки на стільцях, і трохи — крейдою.

Звірята займалися своїми звичними справами. Білочка Іскра, махаючи пухнастим хвостом, щось швидко й захоплено розповідала Плямчику. Її слова сипалися, наче горішки з кошика, а єнот тільки встигав кивати, намагаючись вставити хоч слово. Мишка Тишка з особливою акуратністю розкладала свої книжки: спочатку найбільшу, потім середню, а зверху — зовсім маленьку, з віршами про ліс.

Зайчик Пухлик, як завжди, проводив ревізію свого рюкзака. Він обережно перевіряв, чи не загубилася десь запашна булочка з маком, яку мама поклала йому на сніданок. Вовченя Грім сидів незвично тихо, підперши голову лапою і роздивляючись, як сніг поступово засипає галявину перед школою. Після своєї пригоди на льоду він став трохи розважливішим, хоча вогник авантюризму в його очах все ще жеврів.

І раптом важкі дубові двері класу повільно відчинилися. Усі розмови вмить припинилися. У дверях стояла пані Сова, велична й спокійна. А поруч із нею… поруч із нею стояв хтось зовсім незнайомий.

Це був маленький зайчик. На перший погляд він був схожий на Пухлика, але якщо придивитися — зовсім інший. Він був трохи нижчим, мав дуже довгі, чутливі вушка, які весь час здригалися, і надзвичайно швидкі, темні очі. Ці очі ні секунди не затримувалися на одному місці: вони оббігали стіни, парти, дошку, вікна і кожного учня окремо. Здавалося, зайчик намагається запам’ятати весь клас за одну мить.

— Доброго ранку, мої любі, — лагідно промовила пані Сова. — Сьогодні у нашому лісовому колективі особливий день. У нас з’явився новий учень. Звірята, наче за командою, витягнули шиї. Новий учень у середині зими — це була справжня подія! Новенький відчутно нервував. Він то переступав з лапки на лапку, то смикав себе за край коротенької свитки, то знову зиркав на двері.

— Познайомтеся, будь ласка, — продовжила вчителька, кладучи крило на плече малюка. — Це зайчик… Пострибайчик. Він прибув до нас із Далекого Яру. Зайчик раптом випрямився, його вуха стрілою піднялися вгору, і він швидко, майже вигуком, сказав: — Ні! Вибачте… я Побігайчик!

Пані Сова на мить замовкла і здивовано моргнула своїми великими очима-дисками. Вона ще раз заглянула у свій список, де чітко було написано ім’я, дане батьками. — Ти хочеш, щоб у школі тебе називали саме Побігайчиком? — м’яко запитала вона. Зайчик кивнув настільки серйозно, що його довгі вуха ляснули його по спині. — Так, пані Сово. Пострибайчиків багато. Кожен зайчик вміє стрибати. Але я… я люблю бігати. Побігайчик звучить набагато швидше. І краще.

У тиші класу почувся ледь чутний звук. Плямчик прикрив рот лапою, намагаючись стримати хихикання, і прошепотів Крихті на вухо: — Але ж він все одно зайчик… Хіба ім’я щось змінює? Крихта суворо зиркнула на нього і злегка штовхнула ліктем у бік: — Тсс! Не заважай. Він має право на ім’я, яке йому подобається.

Пані Сова спокійно й мудро усміхнулася. Вона розуміла, що для маленького зайчика це не просто зміна імені, а спосіб заявити про себе. — Добре, — погодилася вона. — Тоді вітаємо тебе, Побігайчику. Сідай, будь ласка, ось тут, біля вікна, поруч із Громом. Там якраз вільне місце.

Новенький швидко попрямував до парти. Його ходу важко було назвати спокійною — він наче не йшов, а перекочувався маленькими імпульсами, готовий кожної секунди зірватися на біг. Клас продовжував його розглядати, і в кожному погляді було щось своє. Іскра дивилася з непідробною цікавістю — вона вже прикидала, чи не захоче він пограти в наздоганялки. Пухлик дивився трохи сором’язливо, по-доброму, думаючи, чи не пригостити нового родича булочкою. Лисичка Руда вивчала його оцінююче, наче перевіряла, чи впишеться він у їхні витончені розмови. А Тишка просто спостерігала — тихо, уважно, намагаючись зрозуміти, чи не занадто йому страшно.

А Побігайчик… він не міг сидіти спокійно. Сидіння на одному місці було для нього справжнім випробуванням. Спочатку він крутився праворуч і ліворуч, оглядаючи сусідів. Потім раптом підстрибнув прямо на стільці, перевіряючи, чи він м’який. Потім його лапки почали швидко-швидко барабанити по стільниці. — У вас тут дуже гарно, — раптом сказав він посеред тиші, коли пані Сова вже готувалася почати урок. — Навіть пахне інакше, ніж у нашій старій школі.

Ніхто не відповів одразу. У повітрі зависла та сама легка незручність, яка завжди з’являється, коли хтось новий порушує звичний ритм. Побігайчик миттєво знітився, подумавши, що сказав щось не те. Перші хвилини знайомства завжди нагадують ходіння по тонкому льоду — ніхто не знає, чи можна вже сміятися, чи треба ще помовчати.

На уроці Побігайчик чесно намагався слухати. Але його природа брала своє. Коли пані Сова пояснювала, як правильно додавати лісові ягоди в математичних прикладах, він мимоволі підстрибував на місці, ніби допомагаючи собі думати. Коли звірята схилилися над зошитами, він кожні дві хвилини зазирав у вікно, стежачи за сніжинкою, що летіла повз.

Іскра, помітивши це, тихо прошепотіла Плямчику: — Ти бачив? Він справді більше схожий на сонячного зайчика, ніж на звичайного. Більше бігає очами, ніж сидить на хвості. — Тоді він вибрав ідеальне ім’я, — відповів єнот. — Побігайчик — це точно про нього. Пухлик, який сидів попереду, обернувся і ледь помітно посміхнувся новенькому. — Мабуть, йому просто дуже хвилююче, — сказав він своїм друзям. — Згадайте, як ми вперше прийшли до класу. Тишка мовчки кивнула. Вона пам’ятала те відчуття, коли хочеться сховатися в нірку й не вилазити.

Нарешті пролунав дзвоник на перерву. Звірята висипали в коридор, а потім на засніжений ґанок. Побігайчик вийшов останнім. Він стояв трохи осторонь від основної групи, притулившись до дерев’яної колони. Він явно хотів підійти, щось сказати, приєднатися до розмови про сніжки… але не знав, як почати. Страх бути відкинутим — це найхолодніший вітер у лісі.