Оповідання 3. Скарб під зламаною гілкою, або Великий урок Лісового Дому

Ранок у Лісовій школі починався зовсім не так, як зазвичай. Замість того, щоб зустрічати учнів біля дошки, пані Сова чекала їх на ґанку. У неї за плечима був невеликий рюкзак, підбитий м’якою повстю, а в лапках вона тримала дивну дерев'яну палицю, схожу на посох мандрівника.

— Сьогодні, — промовила вона, коли останній учень — захеканий ведмедик Бублик — приєднався до гурту, — у нас буде особливий урок. Урок поза класом.

У класі одразу зашурхотіло, затупотіло й залунало на різні голоси. — Це що, справжня прогулянка? — підскочила від радості білочка Іскра, ледь не перекинувши свій рюкзачок. — Це що, пригода з мапою та пошуком скарбів? — уточнив єнот Плямчик, поправляючи свої окуляри. — А це що... можна буде їсти прямо на травичці? — з надією в очах спитав Бублик, у якого в животі вже почав подавати голос ранковий чай.

Пані Сова лагідно усміхнулася, і її очі-диски блиснули на сонці. — Це похід, мої любі. Але справжній. З правилами, увагою і великою відповідальністю. Ми йдемо до Глибокої Галявини. — А що нам брати з собою? — одразу включився у справу зайчик Шурх, який обожнював списки та інструкції. — Берите те, що допоможе вам і при цьому не заважатиме іншим, — відповіла вчителька.

Звірята почали перевіряти свої запаси. — Я взяла запасну серветку і чисту хустинку, — тихо додала зайчиха Лапка, перевіряючи кишеньки. — А я — подвійну порцію перекусу! — оголосив Бублик, поплескуючи свій тугий живіт. — Я візьму гарний настрій і пісеньку, — прошепотіла мишка Тишка, ховаючись за вушком Іскри. — І сміливість! Раптом нам зустрінеться глибокий яр! — вигукнула маленька ховрашка Крихта.

Пані Сова кивнула: — Саме так. Сміливість і увага нам сьогодні знадобляться найбільше.

І вже за кілька хвилин маленька різношерста команда вирушила вузькою стежкою вглиб лісу. Сонце пробивалося крізь густі крони сосен, малюючи на землі золоті візерунки. Спочатку всі намагалися йти рівно, як у класі. Але ліс — це не парта, він кличе до руху.

Іскра почала стрибати вперед, перевіряючи кожну нижню гілочку. Плямчик раз у раз зупинявся, бо знаходив то «надзвичайно круглий» камінчик, то порожню мушлю равлика. Вовченя Грім почав розповідати неймовірну історію про те, як його дідусь колись перестрибнув через найширшу річку в лісі, але історію ніхто не встиг дослухати до кінця, бо попереду з’явився переплетений корінь старого дуба.

— Тримаймося разом, — спокійно нагадувала пані Сова, крокуючи позаду. Оленя Ярко, як завжди, йшов останнім. Він часто озирався, перевіряючи, чи не відстав хтось, чи не зачепилася чиясь сукня за колючий шипшиновий кущ.

Ліс навколо був зовсім інший, ніж той, що вони бачили з вікна класу. Там він здавався картинкою, а тут — був цілим світом. Тут пахло вологою землею, солодкими залишками суниць, грибами, що ховалися під листям, і чимось таким глибоким і живим, що перехоплювало подих.

— Тут набагато тихіше, ніж у школі, — прошепотіла Тишка, зупинившись біля великого папороті. — А мені здається — тут набагато гучніше! — одночасно з нею сказав Грім. — Тільки послухайте, як тріщить дерево, як гудуть джмелі й як шумить листя! Вони перезирнулися і раптом обидва зрозуміли, що мають рацію. Ліс мав тисячу голосів і водночас умів мовчати разом із тобою.

Нарешті вони вийшли на Глибоку Галявину. Це було чудове місце, де трава була м’якою, як оксамитовий килим, а посередині ріс кущ дикої малини. — Тут ми зробимо привал, — оголосила пані Сова. — Це значить «час їсти»? — миттєво зреагував Бублик, уже розстібаючи рюкзак. — Це значить — час відпочивати, — терпляче відповіла вчителька. — І так, тепер можна й пообідати.

Цього разу обід ні в кого не тікав. Навпаки — звірята з великим задоволенням діставали свої згортки. Пухлик урочисто розгорнув булочку, яка за час походу стала ще пахучішою. Косуля Зірка обережно, наче дорогоцінність, поклала на траву велике червоне яблуко. Бобер Майстер розстелив свою білу серветку так рівно, що навіть трава під нею, здавалося, випрямилася, намагаючись не зробити жодної складки. Плямчик уже почав розповідати якусь чергову смішну байку, а Крихта перебивала його, додаючи ще смішніші подробиці.

— А можна я сяду поруч із тобою? — тихо запитала Тишка в Іскри. — Звісно! Місця вистачить усім! — вигукнула білочка, енергійно посуваючись. Було так добре. Сонячне проміння лоскотало носи, десь далеко стукав дятел, і в повітрі розливався спокій.

Аж раптом… — Ой… — почувся тихий голос Зірки. Вона не донесла яблуко до рота. Її погляд був прикутий до місця трохи далі за малиновим кущем. — Що там? — одразу підскочила цікава Крихта, а за нею і всі інші. Звірята підійшли ближче, і їхні посмішки почали згасати.

На смарагдовій траві, яка щойно здавалася ідеальною, валялися брудні папірці, розірвані обгортки від цукерок, якісь розкидані крихти, що вже почали пліснявіти. А поруч із цим сміттям стояло маленьке молоде деревце — тендітна берізка. Її тонка гілочка була зламана і безпорадно висіла, ледь тримаючись на вузькій смужці кори. Листя на цій гілці вже почало жовтіти й сохнути.

Усі замовкли. Радісний настрій зник, наче його здуло холодним вітром. — Хтось… насмітив, — ледь чутно промовила Тишка, і в її очах з'явилися сльози. — Нашому лісу боляче. — І зламав деревце, — додав Майстер. Він підійшов ближче і професійним оком оглянув пошкодження. — Гілка жива, але якщо її не полікувати, вона всохне зовсім.

Зайчиха Лапка обурено насупилася, її рожевий носик швидко засіпався. — Так не можна! — сказала вона дуже серйозно. — Це наш дім. Смітити тут — це все одно що кидати сміття собі на ліжко. — Це… неправильно, — додав Пухлик, притискаючи вушка до спини. — Це просто жахливо! Хто міг бути таким нечуйним? — вигукнула Крихта, тупаючи лапкою. Грім теж насупився, його очі потемніли: — Хто це зробив? Скажіть мені, я йому зараз поясню! — Треба негайно знайти винних! — підтримав Шурх, дістаючи свій блокнот, наче збирався писати протокол. — І сказати їм, що вони — погані звірі! — підхопила Іскра.