Він йшов по нічному місту – пустому, мовчазному і безлюдному, що лише посилювало той скажений безлад думок, який і без того вирував зараз у його важкій, мов добра торба з камінням, голові.
– Ніколи не думав, що вона така – з неймовірно пекучою образою думав він про ту, яка ще зовсім недавно, дарувала йому постійне відчуття шаленого блаженства, яке розпирало його груди іноді з такою неймовірно могутньою силою, що йому здавалось, ще мить, і його радісна душа птахом небесним випорхне на зовні, прудко та щасливо тікаючи із тіла, стрімко злітаючи кудись у нескінчену даль ніким непізнаного космосу, що відверто нависав над його маківкою безмежною темною масою з мільйонами маленьких яскравих цяточок.
Вони тільки-но розійшлись і в ньому все палало образою, густо замішеною на кипучій злості, що бурливим ключем била десь із середини, а все тому, що він досі не міг втямити – чому? Чому вона так то все вчинила, чому поламала те, про що він, та ні, у тому то й річ, що не він, а вони, так, вони разом, ці пів року мріяли про їхнє спільне життя – довге і щасливе і от замість цього, ніби біс який, ввігнав в ребро їй, своє копито, від чого дівчина, його кохана квіточка здуріла, геть злетівши з котушок.
Вона якось миттєво, настільки змінилась, що він іноді відверто дивувався їй і її незрозумілим вчинкам, переймаючись лише одним простим питанням, а чи то взагалі вона насправді і якщо так, то, як, як вона могла з ним так себе поводити, ніби з повністю чужим, до цього не відомим для неї чоловіком, ніби між ними й не було того щасливого сумісного піврічного перебування в суцільному блаженстві, повного неймовірного щастя, втіхи та кохання.
Він сів на лавочку. Було тепло і тихо. Піднявши голову до гори він на всі груди вдихнув повітря і почав повільно випорожнювати від нього легені, намагаючись вгамувати думки і хоч якось заспокоїтись, аби відволіктись від тієї нестерпної образи, яка досі, скаженим тягарем, душила йому груди.
– Не спиться – почув він позаду себе якийсь чужий, невідомий йому голос.
Повернувши голову, він побачив чоловіка, який стояв позаду, ніби не наважуючись підійти.
– Ні – коротко відповів він, ще не будучи впевнений, що бажає цього спілкування, але ця відповідь для незнайомця стала ніби сигналом і він неквапливо підійшов до нього, постояв трохи, а потім повільно і якось смиренно присів на самий край лавки.
– Кинула? – промовив незнайомець якимось невизначеним тоном, чи то із легким запитанням, чи то з невпевненим ствердженням, але це питання не те що б зацікавило, а скоріше насторожили, навіть, точніше – зацікавило його.
– Так – відповів він, тепер вже уважніше придивившись до незнайомця – цікаво, а звідки старий то побачив – подумав він, розглядаючи незнайомця.
Так то був старий, але якийсь дивний старий. Виглядав навіть якось пристойно, хоча й одягнутий був у дуже простий, навіть бідний і явно поношений одяг.
– Бомж? – подумав він, але не будучи в цьому повністю переконаним, бо ж, незважаючи на явно просте вбрання, старий був якийсь надто чистий, це явно відчувалось та й поводив він себе якось не так, як то здебільшого роблять бомжі.
З одного боку, то була явна осторога в спілкуванні з незнайомцем, що кинулась йому в око відразу і саме вона, насправді й була так притаманна більшості бомжів, яких, напевно, часто в житті ображали за нав'язливість і от від цього вони дуже цього боячись й, намагаючись усіляко обійти всі можливі варіанти виникнення невдоволення, а отже й небезпеки, поводили себе підкреслено принизливо, стелячись перед співбесідником, аби, як правило, випросити щось у нього. З іншого, там не було страху, як такого, це теж відчувалось, що обов'язково мало бути у бомжів і це реально збивало його з толку, не даючи можливості більш точно та чітко ідентифікувати старого.
Замість страху, тут була якась дивна, малознайома в людей, смиренність і бажання ні в якому разі, геть ні чим не образити людину, навіть самою своєю присутністю і от саме це й, надто сильно дисонувало, із звичним образом бомжа – ні, не бомж – вже із впевненістю подумав він, продовжуючи вивчати поглядом незнайомця, який сидячи на краю лавочки мовчки дивився в перед себе, ніби навмисно даючи йому час та можливість для цього вивчення і остаточного прийняття рішення щодо спілкування.
– Кинула, – якось навіть несподівано для себе відповів він старому. Мабуть тут зіграв ефект купе, коли в поїзді зустрічаються незнайомці і часто, напевне знаючи, що більше в житті наврят чи коли зустрінуться, починають відверто розказувати про свої скелети в шафі – але це не найгірше – промовив він.
– А що ж гірше за те що кинула, образа? – спокійно запитав старий, ніби скориставшись невеличкою паузою.
– Образа – промовив, роздумуючи над цим, немов перепитуючи він – так, образа є, але суті не в ній а тому, що цю образу викликало.
– І що ж? – коротко і тихо, якось по доброму, ніби мудрий батько, розмовляючи із власною дитиною, перепитав старий.
– Я їй довіряв. Я був переконаний, що вона моя, що ми будемо разом і от в одну мить це все рухнуло, без жодних причин і навіть без будь якихось зрозумілих, притомних пояснень з її боку. Таке враження, що весь цей час вона ніби гралась зі мною а тепер, вдосталь натішившись викинула, немов то бредке паршиве котеня і звісно, – я ображений, але не просто так, від того, що мені немає чим зайнятись, а виключно через неї, через цю її, абсолютно не зрозумілу, якусь дурнувату геть непритомну поведінку.